Ієромонах
Роман (Кропотов)
Видано з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
Ця книга є розповіддю посмертного досвіду молодого студента, а тепер ієромонаха, якого Господь, після його раптової кончини, сподобив ласки повернутися на цю землю і розповісти нам, що відбувається з душею людини після смерті. Цей досвід є сучасним підтвердженням вчення Церкви про митарства і буде корисним нагадуванням для кожного з нас про найголовніше в житті.
Життя після смерті! Яка крилата і для багатьох заїжджена фраза. Її можна почути не лише з вуст священика з амвона, але і від представника шоу-бізнесу на якому-небудь дешевому ток-шоу. Причому, останні особливо не утрудняють себе заглибленням у смислові особливості цієї фрази. Тоді, як її сенс набагато таємничіший і більш недосліджений, ніж може видатися сучасному суспільству споживачів. Віруючі люди говорять про це одне, у невіруючих інший погляд на цю область. Але незалежно від наших думок і бажань потойбічний світ продовжує існувати і лякати своєю невідомістю. Він живе своїм розміреним і реальним життям і не стає більш примарним від нашого скептицизму та сумнівів. Якби люди знали, що мають тільки один шанс успадкувати вічне життя за гробом, тоді, можливо, не марнували б свій дорогоцінний час у всякому непотребстві. Але людство годується псевдодуховними вигадками та легендами, лжерелігійними байками про переродження чи атеїстичними утопіями про перевагу матеріалізму. В результаті нещасне людство втрачає свій єдиний шанс на спасіння.
Проте, на небі, як і на землі, бувають і свої винятки – для декого Господь, по одному Йому зрозумілим причинам, привідкриває невидимий світ, дає доторкнутися до нього, побачити його і пережити те, що непідвладне якимось земним порівнянням. Ці «деякі», повернувшись до нас, відкривають нове, досі приховане знання і приголомшують грішний світ пережитим досвідом. Ваш покірний слуга – один із тих, кому якраз випала така можливість. Мене звуть Микола Мальков, і нехай це буде чимось на зразок моєї сповіді. Не судіть строго, оскільки всі ми часто помиляємося.
Це сталося не так давно, і тому деталі події ще свіжі в моїх спогадах. Той день не обіцяв бути якимось особливим і починався як і будь-який інший. Я закінчував інститут, а у вільний час підробляв в автосервісі. Тяга до автомобілів почала проявлятися у мене ще в ранньому дитинстві. Розбирати і збирати іграшкові машини я почав майже в той самий час, що і розмовляти. Тому з вибором роботи довго визначатися не довелося. З огляду на це для мене завжди було загадкою – для чого мені був потрібний увесь цей малий і середній бізнес, коли моє покликання було очевидним. Хто б міг подумати, що саме автомобілі так круто змінять мою долю. Досі вражаюся цій іронії.
Попереду був важливий залік, і я посилено до нього готувався. Я вже тиждень зубрив матеріал і не розлучався з ним навіть у вільний від усього час. Формулювання і методи, особливості технологій, практик і процесів кружляли у мене перед очима, немов надокучливі мухи. Йдучи на роботу, я брав із собою декілька книг або конспектів, які читав на ходу й у вільний від роботи час.
Того дня, вибігши з будинку, я попрямував до місця зустрічі з моїм приятелем Сашком. Ми не лише працювали в одній бригаді, але й жили неподалік один від одного, а тому часто вдвох прогулювалися до нашої майстерні.
– Здоров, економісте, чи як там тебе!
Я відірвався від книги і побачив, що вже прийшов на потрібне місце. Мій приятель вивчав книгу у мене в руках.
– Привіт! – кажу, – Як справи?
– Та нормально. Ну, про що пишуть? – Він кивнув на книгу.
– Ой, краще не запитуй. Уже дим з вух валить.
– Ти чого на вихідних не відповідав? Такі сходини пропустив.
– Слухай, я зараз по вуха в цьому болоті бізнесу та інших дурниць. Поки без мене.
Саня був моїм новим другом. Так, я знаю, що говорять про нових друзів, але без них ніяк. Ми живемо, міняємося, переїжджаємо з місця на місце, а разом із цим неминуче знайомимося і розширюємо коло спілкування. До того ж, будь-який старий друг колись був новим. Я не так давно влаштувався в сервіс і знаю Саню нещодавно. Але вже пізнав його як людину веселу і працьовиту, трохи легковажну і здатну на екстравагантні витівки. Автомобіль він знає напам’ять, а двигун може розібрати і зібрати, напевно, із закритими очима. На роботі він шанована людина, якій можна пробачити деякі слабкості та особливості характеру. До речі, саме з його рекомендації я зміг влаштуватися в один із найпрестижніших автосервісів у цій частині міста. За що був йому вдячний.
– Тут учора притчу Євангельську чув, – сказав Саня, – Ісус розповів притчу про жінку, яка загубила гроші, а потім їх знайшла. Вона покликала своїх подруг і сказала їм: “Радійте зі мною, я знайшла свої загублені гроші!” Так цікаво виходить – вони пораділи, хоча їм нічого з цього не перепало.
– Що-що? – кажу.
– Ну дивися, я загубив 50 доларів, а потім знайшов. Кажу тобі: “Колян, я знайшов свої бакси!”. Ти б порадів за мене? Ну тільки по-справжньому.
– Складно сказати. Напевно так.
– Ось і я кажу, складно це – входити у становище іншого.
Ми йшли і ще про щось розмовляли. Саша намагався зацікавити мене якимись новими пропозиціями з питань проведення мого особистого дозвілля, а я висловлював свою неоднозначну думку. Нарешті, ми підійшли до найбільш пожвавленої проїжджої частини і зупинилися на світлофорі. Тут рух створював великий шум, розмови припинялися і кожен отримував трохи часу для своїх роздумів. Я відкрив книгу і став швиденько бігати очима по прочитаному. Я не стільки читав, скільки намагався відповідати на свої ж питання. Щось воскрешалося в пам’яті без зусиль, а щось було глибоко поховано під непроникним шаром невідомості. Тоді я знову повертався до цієї частини і намагався наново реанімувати забуте. І в той самий момент сталося незрозуміле. Можу із впевненістю заприсягнутися, що пішоходи рушили вперед, і я пішов разом із ними. Проте, горіло червоне світло і ніхто не пішов, окрім мене. Це було дивно і схоже на якесь потьмарення, і я досі не можу пояснити, як це сталося. Напевно так було потрібно, щоб усе це сталося. Я навіть пам’ятаю, що хтось окликнув мене, але не звернув на це уваги.
Перша машина вдарила мене не сильно. Водій вже почав гальмувати, оскільки їхав у крайньому ряду і добре мене бачив. Мене відкинуло на швидкісну смугу, де на повному ходу мене протаранила інша машина. Мені потім розповіли, що я пролетів метрів десять, перш, ніж упасти на гострий асфальт. Мені навіть здається, що я пам’ятаю, як летів над дахами автомобілів, подібно до мухи, збитої на льоту мухобійкою. Після того, як я приземлився на проїжджу частину, третя машина проволокла мене по дорозі ще метрів п’ятнадцять. Через різке гальмування близько десяти машин зіткнулося. Утворився затор, рух зупинився. Найбільше повезло моїй книзі, яку не зачепила жодна машина.
Найперше, що я пам’ятаю, це те, що я стою на дорозі. Рух зупинився, а народ кудись нестримно біжить. Водії виходили зі своїх автомобілів і оглядали пошкодження. Хтось у подиві чесав потилицю, хтось кудись телефонував, хтось лаявся і шукав винних. Але основна частина народу бігла до однієї-єдиної машини. Наче в забутті, я теж пішов за натовпом. Чоловік десять підхопили бежевий автомобіль і перенесли його на декілька метрів назад. У мене промайнула думка, – так роблять, коли хочуть звільнити когось з-під машини. І дійсно, після того, як легковик був перенесений, я побачив, що під ним хтось лежить. Народ загаласував, хтось скрикнув, деякі люди дістали телефони і почали знімати на камеру лежачого, і жоден із них не наважився перевірити пульс.
– От ідіот! – обурювався один водій, – куди він поліз?! Ви ж бачили, він сам поліз. Хворий.
– Це все через нього! – підтримав його іншій.
– Його хто-небудь знає?
– Ей, заберіть звідси дітей!
– Ото не повезло.
Голоси лунали то тут, то там.
Людина лежала в неприродній позі. Її обличчя було пошкоджене і скривавлене. Я пам’ятаю, що навіть пошкодував, що не бачив, як збили цього бідолаху. Не слабо ж йому дісталося, напевно. Щось у його зовнішності відразу здалося мені знайомим. Може я його знаю? І раптом сталося те, що неможливо передати жодними словами – в людині, яка лежала, я почав впізнавати себе! У якійсь мірі цьому сприяв мій одяг і сумка на плечі, які я впізнав перш за все. Моєю першою реакцією в цій ситуації був шок. Я не міг повірити своїм очам. Люди часто говорять “Я не вірю своїм очам!”. Проте для них це тільки крилата фраза, частенько позбавлена сенсу. Але тоді я дійсно не повірив своїм очам. Але ж це не природно для нас – людина в цьому житті звикла вірити своїм очам. “Поки не побачу, не повірю”, – казав апостол Фома. В результаті, людину може охопити певний ступор, певне роздвоєння особистості. Я упізнаю себе там, але й тут теж відчуваю себе. Свідомість судорожно намагається якось примирити непримиренне, знайти якісь пояснення цієї парадоксальної ситуації, придумує двійника чи когось схожого на себе. Але щось, якесь внутрішнє чуття наполегливо твердило, що там лежу я сам.
– Хто-небудь, викличте швидку!
– Він живий взагалі? – запитала якась жінка.
Це запитання справило на мене сильне враження. Я вже тоді був віруючим, можливо не настільки ревним, як потрібно було, але в Бога я вірив, іноді бував у храмі і брав участь у таїнствах. Але все одно думка про смерть приголомшила мене. Я відчував себе живим – справжнім. Я все бачив і чув, причому, набагато чіткіше і ясніше, ніж раніше, і раптом хтось сумнівається в тому, чи живий я!? Але саме цей момент і змусив мене засумніватися і замислитися. Адже дійсно, я чув усе, що говорили про мене. Причому, не тільки ті, що стояли поруч, але й ті, що були на відстані. Мені здалося, що я чув навіть їхні думки про мене. Це було настільки новим, що я не міг не визнати, що щось у мені безперечно змінилося.
– Так от вона яка смерть! Боже правий, це неможливо! – подумав я. Я був у шоку і все ще намагався взяти себе в руки. Раптом я помітив у натовпі Сашу. Він тримав руками голову і круглими скляними очима дивився на мене мертвого. Було видно, що він теж у шоку. У цей момент хтось ззаду пройшов крізь мене. Я здригнувся і мимоволі помацав себе руками. Я відчув себе і не сумнівався в реальності свого існування, але коли спробував доторкнутися до тих, що стояли поруч, у мене це не вийшло. Я був ізольований від них, знаходився наче в іншому вимірі, недоступному для живих. Думки плуталися і всі ці обставини абсолютно вибили мене зі звичної колії.
– Що ж далі? – подумав я, – що тепер буде? А як же робота, навчання, заліки? Я не міг повірити, що ось так разом рушилися плани всього мого життя. Що ж це за життя!? Чому воно таке крихке?! – не розумів я. А як же мама?! Думка про маму по-справжньому налякала мене. Їй належить дізнатися про мою смерть. Вона плакатиме. Як вона перенесе це, як житиме одна?
Ці думки так сильно захопили мене, що я раптом опинився вдома. Дорога з розбитими автомобілями і людьми, що записували на відео мою смерть, зникли, а я був у своїй квартирі. Я знав, що вона зараз снідає і, як завжди, дивиться свою улюблену передачу. Так і було. Мама сиділа за чашкою кави і дивилася телевізор. Мені було так образливо, бо перед відходом я навіть не попрощався з нею. Адже я завжди це робив. Тільки не сьогодні.
І тепер мені залишається лише жалкувати за тим, що я забув чи не зробив з якихось інших причин. Я дивився на неї і думав, скільки всього я не встиг чи не захотів зробити. Перед моїми очима раптом спливли моменти із життя, коли я поводився егоїстично, нешанобливо і навіть кричав на неї. Адже я навіть не помічав цього! Я з жахом усвідомлював, що грубість, крик, роздратування або щось подібне для мене було нормою. Тільки зараз мені в усьому своєму страхітливому вигляді відкривалася уся мерзенність моєї поведінки. Тільки зараз я бачив деталі, які вважав за ніщо, але які, насправді, вирішували все. Яким же я був сліпим! Я відчував себе нікчемою. Через розкаяння про марно згаяний час мені хотілося розридатися.
Я наблизився до неї і на вухо прошепотів:
– Мамо, пробач.
– Миколо! – я чітко почув чийсь голос, який звав мене по імені. Голос був наче знайомий і, водночас, незнайомий. І я не міг визначити, звідки він долинав. Здавалося, він звучав звідусіль. Одне я зрозумів відразу – він був не зі світу живих.
– Миколо!
Вмить я опинився на кладовищі. Я впізнав це кладовище. Воно знаходилося на батьківщині моїх батьків. Я часто бував тут, але це було в далекому дитинстві. Відтоді в місті мертвих майже нічого не змінилося. Був наче вечір або ранок. Блакитний туман невимушено гуляв між могилами, ніжно зачіпаючи крижані камені. Деяким з них було по декілька століть. Під ними покоїлися відомі люди, видатні представники дворянства і духовенства. Колись у дитинстві мені розповідали історії про найвидатніших із них. Про кожного із цих людей можна було б написати книгу або, як мінімум, хорошу статтю в елітний журнал. Швидше за все, такі книги вже були написані.
Обстановка безперечно говорила про те, що на вулиці прохолодно. Але я чомусь не відчував холоду. Я бачив, як колишеться трава, разом із листям кленів і дубів, що росли на кладовищі і були вимушені висмоктувати соки з мертвих.
Оглядівшись, я побачив, що стою біля могил батька і його батьків. Їхні фотографії на чорному і червоному мармурі анітрохи не змінилися. У зосереджених і непривітних поглядах читалася якась заклопотаність чи настороженість. І тільки бабуся привітно посміхалася. Бабуся була глибоко віруючою людиною і постійною відвідувачкою місцевого кафедрального собору. Я чомусь подумав – як шкода, що я погано знав її, просто не цікавився нею. Хоча бачив її багато разів.
– Миколо! – голос пролунав зовсім поряд. Я ледве уловлював у ньому нотки хвилювання і заклопотаності. Цього разу я знав, що той, хто звав мене, стоїть ззаду. І я наче бачив того, хто говорив. Мій зір набув нових властивостей. Мені не потрібно було дивитися на всі боки, щоб щось побачити. Я ніби бачив усе відразу. Але я все одно повернувся. Переді мною стояла молода жінка. На ній була довга сукня незрозумілого темного відтінку із вкрапленням декількох інших кольорів. Темне красиве волосся було акуратно підібране і сховане під легке, немов із креп-жоржету, покривало. Деякий час я уважно вивчав її звичайне, нічим не примітне обличчя і помалу починав впізнавати рідні риси.
– Бабуся!? Я сам не зрозумів – чи це було запитання, чи твердження. Моя невпевненість пояснювалася тим, що вона виглядала набагато молодшою, ніж я її пам’ятав. У такому молодому віці вона була ще задовго до мого народження. Проте я впізнав її. Це, напевно, сталося по якомусь внутрішньому чуттю, аніж по зовнішності, хоча, не можна сказати, що зовнішньої схожості зовсім не було. Приголомшлива подібність із моєю матір’ю була очевидна.
– Бабусю, я помер.
Я знову не до кінця зрозумів – чи це було запитання, чи то твердження. Водночас я усвідомив, що безглуздо намагатися донести до неї те, що вона знає краще за мене.
– Миколко, тебе чекає випробування. Ти повинен будеш пройти його. Саме для цього ти тут.
– Випробування!
Ось потішно, я знову не був упевнений в тому, запитав я це чи просто сказав.
– Ти маєш бути мужнім. Господь з тобою і не залишить тебе. Ти повинен вірити Йому. Підемо зі мною. Я покажу тобі наш собор.
Вона зробила запрошувальний жест у бік брущатої доріжки, і ми попрямували туди. Бруківка плавно описувала півколо і поступово розчинялася в туманному серпанку. Я із здивуванням відкривав для себе усе нові і нові особливості свого стану. Зараз я не відчував тієї незручності, якою завжди обтяжувався при ходьбі по незручній брущатій дорозі. Я не відчував навколишньої прохолоди і запаху вогкості. Навкруги панувала тиша. Десь неподалік скрипучим криком прокаркала ворона. Вітер, що несподівано налетів, розтривожив дрімаючі досі дерева, і з листя посипалися холодні краплі. Вони не затримуючись пролітали крізь мене і не заподіювали мені ані найменшої незручності. Ми неспішно йшли між столітніми деревами. Раніше я думав, що немає нічого тоншого за туман, але ось зараз я можу пройти крізь його пелену навіть не доторкнувшись до нього. Воістину, усе відносне. Нарешті, я вирішив запитати:
– Що за випробування мене чекає?
– Скоро ти все дізнаєшся.
– Це небезпечно?
Після деякої паузи вона відповіла:
– Це необхідно.
Через якийсь час я знову запитав:
– Мені буде страшно?
– Так. Але пам’ятай, що ще нічого остаточно не вирішено. Ти повинен прийняти цей дар таким, яким він є.
Я занурився в роздуми. Що ж це за дар такий, якщо це і небезпечно, і страшно?! Мені зовсім не потрібний такий дар. Я нікого не просив про це!
– Скоро ти все зрозумієш, – почув я її думки.
Ми йшли мовчки, а потім я запитав:
– Ти знаєш про наше життя?
– Так, я знаю про вас із мамою. І знаю, що ти не молишся за своїх рідних.
Мені стало незручно. Я справді надовго забував молитися за своїх покійних родичів. А останнім часом з усіма цими учбовими завалами взагалі забув про молитву. Ще вчора я розсміявся би в обличчя людині, яка б сказала мені, що в цьому мене викриє мертвий родич.
Через деякий час за смугою дерев показалися темні і величні контури собору. Раптом я помітив, як із туману повільно виплило декілька людських фігур. Це були дві жінки і дві дівчинки. Жінки стояли біля могили і мовчки дивилися вниз. Вони були абсолютно нерухомі, так, що їх цілком можна було переплутати зі статуями з фамільного склепу. Чого не можна було сказати про дівчаток. Одній з них було близько десяти, а інший близько року. Було видно, що старша взяла на себе відповідальність по задоволенню цікавості молодшої і тягалася з нею всюди, а дорослі віддавали данину пам’яті спочилим. Вона тримала немовля за руки, поки та робила невпевнені кроки по грубій бруківці. Ми проходили якраз поряд із ними, коли маленька дівчинка раптом зупинилася і, закинувши свою голівку, устромила на мене погляд. Можна було подумати, що вона дивиться на щось позаду мене, але вона дивилася мені прямо в очі. Я зупинився. Щоб упевнитися у своїй здогадці, я перемістився на декілька кроків назад, уважно спостерігаючи за дитиною. Погляд великих дитячих очей не відриваючись простежив за мною.
Перш, ніж я встиг запитати – Як це можливо?, я почув усередині себе відповідь моєї бабусі:
– Це чисті душі. Іноді вони бачать те, чого не дано побачити іншим.
Дитинча спробувало щось сказати і протягнуло до мене свої маленькі ручки, ледве тримаючись на слабеньких ніжках. Її сестра сіла поряд із нею навпочіпки і подивилася в мою сторону:
– Що ти там побачила? Пташечку? Де пташечка, покажи?
Маленький ангелик усе ще намагався щось мені сказати і дивився на мене своїми променистими оченятами. Я вже хотів було наблизитися до неї, доторкнутися до її протягнутих до мене білосніжних рук, але раптом почув:
– Нам пора!
Вона сказала це без слів. Я просто зрозумів, що нам пора. І ми рушили далі.
Собор був XIX століття. Він був граціозний і стильний. В очі відразу кинулося декілька тристоронніх апсид і закрутистий декор фронтонів собору. Гофроване обрамлення барабанів і дуже красива, хоча невисока дзвіниця, голосно віщали не лише про неабияку майстерність, але і вишуканий смак архітектора.
Ми не зупиняючись наблизилися до паперті. Раптом з боку від собору я помітив рух. Спочатку це було щось безформне, але потім воно оформилося в худу, високу фігуру, в якій відчувалося щось тваринне і дике. Розрізнити риси людини в ньому навряд чи було можливо. Воно стояло на кривих звіроподібних ногах і мало потворні клішні. Перекошене до бридкості щось на зразок лиця нагадувало потворне відображення в розбитому дзеркалі.
Мене охопив жах. Було видно, що огидна істота мене примітила і видала шиплячий, клекотливий звук, який я б ризикнув прийняти за сміх.
– Це воно? – запитав я не відриваючи погляду від цієї тремтячої сухорлявої істоти.
– Не зупиняйся.
Помітивши, що бабуся перехрестилася, я наслідував її приклад. Ми увійшли до собору. Він був порожній, але я відчував, що в ньому було життя. Ікони випромінювали тихе світло і дивилися на мене, немов живі. Електроприлади були вимкнені, але в соборі було світло. Якісь тихі голоси наспівували таку мелодію, що хотілося злетіти і поринути услід за цими небесними звуками. Я не розрізняв слів, але розумів, що це хвалебний гімн Богові. Здавалося молитви, що століттями звучали під цим куполом і виливалися з люблячих і вдячних сердець, досі мешкали тут. Переплітаючись, вони утворювали гармонію, яку не в змозі зробити жодний витвір земного мистецтва чи людського генія.
Несподівано я усвідомив, що бабуся сховалася від мого погляду. Здалека прозвучав тільки її голос: “Боже мій, на Тебе я уповаю. Не дай мені осоромитися, не допусти, щоб вороги мої втішилися перемогою наді мною. Нехай не осоромляться всі, що надіються на Тебе...” (Пс. 24, 2-3). Ці слова псалма глибоко вкарбувалися в мою пам’ять. Я повторив їх кілька разів і відчув якусь силу від кожного слова. Я не просто прочитав текст, як ми зазвичай робимо на землі, але ясно, усім своїм єством усвідомив, що дійсно, усі, хто сподівається на Господа, не будуть посоромлені. Це була впевненість, яку можна було порівняти хіба лише з моїм власним буттям. Це зараз я знаю цей псалом напам’ять, а тоді я почув ці слова немов уперше.
Раптом я живо відчув чиюсь присутність. Вона помітно відрізнялася від присутності моєї родички. У ньому відчувалося одночасно і сила, і добро. Мене немов накрило хвилею впевненості, що все буде добре. У цей момент хтось із двох сторін узяв мене під руки, і ми почали возноситися вгору. Я подивився на собор зверху вниз і злякався. Було незвично знаходитися на висоті пташиного польоту без крил за спиною і опори під ногами. На доріжці я побачив двох жінок з дітьми. Сидячи на руках у мами, немовля проводжало мене поглядом у захмарні висоти і веселими рухами своїх ручок демонструвало свою радість.
Я не відразу звернув увагу на моїх супутників. Те, що вони поруч, здавалося мені чимось природним і звичним. Створювалося таке відчуття, що вони і раніше були поруч. Було в них щось знайоме, рідне. Вони були набагато вищі від мене – посеред них я відчував себе маленькою дитиною, яка знайшла довгожданий спокій у теплих обіймах матері. Їхні прекрасні та умиротворені лиця виявляли неземне походження. Довге одіяння, яке хіба приблизно можна було б порівняти з нашим атласом або тафтою з органзою, світилося так, немов через нього намагалися пробитися промені полуденного сонця. Їхнє довге волосся сонцевидною хвилею спускалося по плечах і спині, зникаючи між основами двох могутніх крил.
З певним відтінком хвилювання я запитав одного з них :
– Ви ангели?
– Так.
Він подивився на мене своїми виблискуючими очима. У них було стільки любові і розуміння, що я, споглядаючи ці відблиски Божественної слави, навіть забувся на деякий час. На землі ви ніколи не побачите такої краси і любові. Людину можуть називати “ангелом” за якісь її достоїнства, але бути ангелом за природою – це зовсім інше.
– Ви такі... красиві, – якось мимоволі вирвалося у мене.
– Усе творіння Боже прекрасне, особливо, якщо не пошкоджено гріхопадінням, – спокійно відповів інший ангел. – Якби ти бачив Адама до гріхопадіння, то не міг би до кінця насолодитися його славою. Таким він був прекрасним, подібно до Сина Божого і Спасителя світу.
Я періодично дивився вниз, і тепер у мене захоплювало дух від тієї неймовірної висоти, на якій ми знаходилися. Це не було мертвим і холодним космосом з його вакуумом і скупченнями газу. Це було певним простором, певною духовною областю, яку неможливо відстежити за допомогою земних засобів. Я не відчував ні вітру, ні холоду, але те, що ми нестримно рухаємося вгору не викликало жодних сумнівів.
Через якийсь час я запитав:
– Куди ми прямуємо?
– Тобі належить пройти митарства і розповісти про це іншим людям.
Ангел подивився на мене. Він був також спокійний і незворушний. Здавалося, ніщо у всесвіті не здатне його розтривожити чи збентежити. Як тільки я подумав про це, він подумки відповів:
– Ти помиляєшся. Ми часто тужимо і навіть плачемо, коли бачимо погибель тих, кого повинні були повернути досконалими Владиці всіх.
При цій думці мені мимоволі прийшли на пам’ять мої власні гріхи. Адже я навіть і не пам’ятав, що ображаю ними не лише Бога, але й свого Ангела-Охоронителя, якому далеко не байдужа моя доля. Мені згадалися його напоумлення – тихий голос совісті, який я так часто ігнорував. Я міг знайти будь-яке пояснення, будь-яке виправдання своїх вчинків, аби уникнути правди. Але правди Божої уникнути не можна. Який жаль, що я зрозумів це тільки зараз. І тепер мені соромно подивитися в очі своєму Ангелу-Охоронителю. Боже мій, як я жив! Я готовий був провалитися крізь землю від сорому, але землі не було під ногами – вона вже була дуже далеко від мене.
Він щось сказав про митарства. Що це таке? Колись давно я чув це слово і зараз мав дуже смутні уявлення про той жах, з яким мені належало тепер зіткнутися віч-на-віч.
– Розповісти про це людям! Ви сказали, що я повинен розповісти про це все? Значить, я повернуся назад?
– Ти повернешся і розповіси про те, що бачив і чув тут для науки іншим, які навіть не чули про це.
Наростаючий гул, на який я вже давно звернув увагу, плавно переріс в окремі голоси і нечіткі обривки фраз. А потім я побачив їх візуально. Це був темний натовп якихось жахливих істот, від яких віяло льодяним жахом. Здавалося, це було втілене зло, здатне мислити, говорити і діяти. Звіроподібний вигляд відкривав їхню натуру, головною складовою якої була неймовірна ненависть до людей. Ще здалека помітивши нас, вони напружилися, немов перед битвою і спрямували на мене свої вогняні погляди. Я притиснувся до ангелів, оскільки в них відчував захист і порятунок і готовий був благати не наближатися до цієї безформної маси злості і ненависті, але пройти мимо них здавалося неможливим.
– Ще один у рай зібрався!
– Що скажеш, відразу до нас підеш чи будеш виправдовуватися?
– Відповідай!
Вони ревли, немов фантастичні звірі із якоїсь старогрецької поеми. Мене скував невимовний жах. Дивлячись широко відкритими очима на це чорне, волохате зло, я перебував у паралізуючому заціпенінні. Я намагався сховатися за могутніми спинами моїх небесних супутників і увесь трепетав, немов тварина від передчуття неминучого заклання.
Як я потім дізнався, це було перше митарство – митарство пустослів’я. На ньому людина повинна відповісти за всі свої словесні гріхи, які тільки є. Боже мій, я абсолютно не був до цього готовий. У натовпі демонів я розрізнив якийсь рух. Вони щось готували і приносили. Їхні маленькі чорні очі пропалювали мене наскрізь. Здавалося, вони готові були прямо в ту ж мить накинутися на мене і розірвати на частини. Скільки б людина не читала на землі про демонів, вона ніколи не зможе в належній мірі приготуватися до зустрічі з найжахливішими своїми кошмарами.
Розкривши якісь сувої, вони накинулися на мене з лютими запитаннями:
– Тут ти тріпався без угаву.
– Тут ти говорив блюзнірства.
– А пам’ятаєш, що ти сказав цій людині? А цій?
– Ти пам’ятаєш цю п’янку?
– А пам’ятаєш, що ти говорив у лісі разом із ними?
– Ти вимовив це слово 598 тисяч 876 разів!
– Що ти говорив у хворобі, відповідай!?
– Ти відволікав цих людей, пам’ятаєш?! Своїми словами ти доводив їх до осуду і нарікання!
– Ти пам’ятаєш цей анекдот? Ці люди можуть підтвердити, що ти його розповідав. Знаєш скільки в тебе їх було?!
– Тут, у храмі ти не пам’ятаєш, що сказав про цього священика?
– А цей день – ти згадуєш його? Не говори, що ти його не пам’ятаєш!
– Що ти сказав на зупинці?
– Ти пам’ятаєш цей ринок, пам’ятаєш цю розмову? Що ти сказав?
– Що ти вигукнув йому у вікно?
– Ти пам’ятаєш це?! А ці слова?
– Ти пам’ятаєш цю зухвалість? А цю людину? Як ти її назвав, що ти їй сказав?!
– Що за мовчання!
– Він вимовляв ім’я Боже марно!
– Відповідай, жалюгідна людино!
Це був справжній жах, який не піддається жодному опису! Вони насідали на мене, немов державний обвинувач із неспростовними доказами. І найстрашніше, що багато чого із сказаного ними я дійсно пам’ятав за собою.
Вони представили мені усі мої розмови, усі мої непристойні анекдоти, жарти, надмірний сміх. Вони оживили в моїй пам’яті усі ситуації, коли я був ініціатором або натхненником некорисних бесід, коли був причиною гріховних слів для інших, коли підтримував погані розмови. Вони назвали по іменах усіх тих, кого я відвернув від молитви і спонукав до нарікання. Нарівні з моїми дорослими гріхами, вони представляли мені моє отроцтво. Слова і розмови, сказані мною в сім, вісім років, здавалося, безповоротно випарувалися з моєї пам’яті і життя, але, на моє нещастя, вони були ретельно зібрані і зафіксовані в пам’яті тих, хто не знає прощення і живе лише надією на повне винищення людства. Ці бестії представили точну кількість усіх лайливих слів, які я коли-небудь сказав. Вони навіть показували наочно, як я це говорив, і при цьому реготали. Вони знали не лише мої лайливі слова, але і скільки разів я марно вимовив ім’я Боже. Серед них я помітив старшого, який сидів на певному підвищенні і кидав на мене злісні погляди. Він жестами наказував їм говорити і переможно сміявся, коли було вимовне чергове звинувачення.
Ангели стояли з войовничим видом і виправдовували мене. Іноді вони казали, що цей гріх вже висповіданий мною, іноді рішуче відкидали сказане демонами, як неправдиве. Але іноді вони нічого не могли сказати. І це було найстрашнішим для мене. Я перелякано дивився на них в очікуванні якого-небудь слова, але виправдання не було.
– Нехай відповідає за свої слова!
– У них же написано – За словами своїми будеш осуджений! Для кого це написано? Чи слово Боже пустий звук!?
– Віддайте його нам! Він наш! – заревів князь на престолі.
Але ангели на це урочисто проголосили:
– Немає на це Божого визначення!
– Що?! Як ні? Віддайте його нам!
– Де справедливість? Для чого тоді наші труди?!
– Він не відповів за скоєне!
– Може і нас тоді в рай пустите!
Але ангели не удостоїли їх відповіді, і ми вже возносилися далі, залишаючи позаду заздрісний звіриний рев і клацання щелеп.
Трохи отямившись, я промовив:
– Це було жахливо! Як можливо дати відповідь за кожне слово?
– Якщо знати ціну словам і те, з чим доведеться зіткнутися на митарствах, то можливо, – відповів ангел. – А якщо не мати страху Божого, тоді людина не знайде тут виправдання.
Тоді я не розумів, але повернувшись, я усвідомив, що вже з першого митарства я міг розпрощатися з моїми ангелами і навіки зникнути у безпросвітній області забуття.
Пройшло не так багато часу після першої муки, коли їй на зміну прийшла друга. Угледівши здалека скопище нечисті, я готовий був заволати від жаху і майбутніх тортур. Мало не зі сльозами я став благати своїх супутників:
– Ні, будь ласка, не потрібно туди! Прошу вас, не потрібно!
– Ти повинен пройти через усе це. Будь мужнім, молися. Така воля Божа.
Уже невдовзі я зрозумів, що це було митарство брехні та інших гріхів, пов’язаних із брехнею.
– Ну що, брехун, відповідатимеш за свою брехню?
– Він наш, жодних сумнівів.
– Пам’ятаєш цю брехню, а цю? Пам’ятаєш, як ти підвів цю людину, а цю? Пам’ятаєш, як ти збрехав з догоджання своїм друзям?
– Пригадуєш цей день?
– Чи не говорив ти цих слів, чи не підлабузнювався перед начальником, лицемір?
– Пам’ятаєш цю обіцянку? Вона твоя, брехун. І ти не виконав її!! Ти пообіцяв і не виконав!
– Ти пам’ятаєш цю людину? Ти обмовив її! Своїм лжесвідченням ти зіпсував їй життя на кілька років!
– Пам’ятаєш, як ти здрейфив тут – ти втік, кинув свого друга в біді!
– А цю розмову ти пам’ятаєш? На тебе понадіялися, а ти всіх обдурив, вийшов переможцем і ще гордився своєю спритністю брехати іншим. Ти такий же, як ми, ти один із нас!
– Нехай сам дізнається, що з себе представляє. Нехай знайде себе, якщо зможе.
Несподівано я побачив себе в якійсь кімнаті з низькою стелею. У центрі горіла одна лампочка і слабо освічувала приміщення, ледве досягаючи до стін кімнати. Вона була повна людей, які вешталися вперед і назад, шуміли і щось говорили між собою. Було дуже задушливо і тісно, дихати було абсолютно нічим. Всюди панувала безвихідь і безнадійність. Я стояв серед усіх цих незнайомців і намагався розгледіти вихід із цього жахливого місця. У відчаї, зі свідомістю, що потьмарювалася з кожною секундою, я почав пробиватися серед темних фігур. Але це було не так просто. Деякі з них огризалися, інші штовхалися, а один замахнувся і ледь не вдарив мене по обличчю.
– Куди преш, козел!?, – заволав він на мене.
І тут я раптом побачив, що це був я. У нього було моє обличчя. Я поплескав по плечу чоловіка, що стояв поруч, і запитав:
– Пробачте, ви не знаєте, як звідси вийти?
Він повернувся до мене, і я побачив, що в нього теж було моє обличчя. З відсутнім поглядом і яскраво вираженою апатією на похмурому обличчі він промимрив:
– Залиште мене в спокої.
– Хто тут вихід шукає?, – звернувся до мене інший я, – За хорошу ціну я покажу тобі, що захочеш.
– Не вір йому, бреше він все, – втрутився третій я.
– Ну дайте ж поспати, – пролунало з іншого кінця кімнати.
– Ти чого розкис – посміхнися!
– Дайте мені спокійно померти, – стогнав хтось іще.
Люди плакали і сміялися, молилися і лихословили, билися головою об стіну і тупали ногами. І в усіх було моє обличчя. Це були стани, які я переживав у житті, і всі вони не були тим, чим я був насправді. Моя справжня сутність, моя чиста Богом дана натура заблукала десь серед цього шумного натовпу моїх порочних станів і схильностей. Відшукати її в усьому цьому різноманітті моєї порочної натури було дуже важко. Яким же я був різним, скільки ж я носив масок за життя. Я навіть сам не знав, хто я і який я справжній.
Демони злісно шуміли. Безсумнівно, багато в чому вони були праві. Але якщо брехати властиво усім бісам, то тим більше цим повинні відрізнятися демони брехні. Дуже часто до правдивих свідчень вони домішували і свою брехню, наговорювали на мене, що рішуче відкидалося ангелами. Але мене вразило, наскільки точно вони знають усі випадки з мого життя і всю брехню, коли-небудь сказану мною. Випадково або в п’яному маренні сказане слово буквально ловилося у мене з язика і вносилося в хартії. Більше того, кілька разів вони намагалися поставити мені в провину те, що було сказано мною уві сні. Створювалося враження, що їм було все одно, що говорити, аби висловити якесь звинувачення, нехай і зовсім абсурдне чи неіснуюче. Вони чіплялися за будь-яку можливість оволодіти мною, злякати чи збентежити мене. Це була справжня битва за душу! Вони ревли і галасували, вистрибували з натовпу і вигукували звинувачення. Вони навіть намагалися мене схопити! Кілька разів один із них із пикою, схожою на кудлате рило мурахоїда, намагався вихопити мене з ангельських рук, так що їм доводилося ховати мене позаду. Це був жах, який неможливо передати жодними словами! І ворогові не побажаєш таке пережити.
Ангели представили все, що в них було, покрили гріхи всі, які тільки змогли. Але, як і вперше, цього виявилося недостатньо. Демони тріумфували. Вони вже святкували перемогу, немов сектанти, що взяли перевагу в словесному диспуті. Цікаво було те, що навіть виражаючи свою бісівську радість, вони залишалися непроникливо похмурими і злими. Вони не могли радіти так, як це робить людина, а тим більше ангел. Їхня жахлива радість була нестерпною мукою для душі і нагадувала біснування божевільного, який, знущаючись зі своєї жертви, придумав новий спосіб тортур для неї.
– Облиште його! – виголосили ангели, – він ще повернеться.
– Що?! Як повернеться?! Навіщо ж ви йому все це показуєте? Для чого ми тут старалися?!
– Нащо їм Писання? Навіщо їм усе це знати? Може всіх сюди запросите?! Може для всіх показ влаштуємо!
Обуренню бісів не було межі. У нас зовсім не було ні часу, ні бажання все це вислуховувати, і ми відправилися далі.
– До чого ж вони люті, – перервав я тишу через якийсь час. За що ж вони так ненавидять нас?
– Тільки за те, що ви образ і подоба Божа і насолоджуєтеся благодаттю Божою, яку вони не зберегли.
– А ви зберегли, – констатував я сам для себе. – Це було важко?
– Не так складно, але вибір повинен зробити кожен. Ви теж знаєте, що відмовитися від гріха вперше не складно. Важко зупинитися, коли порочна звичка перетворилася на пристрасний потяг. Але ми не знаємо пристрасті. Один раз відмовившись від гріха, ми за благодаттю Божою все більше зростаємо в благості. А падші все більше утверджуються у богопротивленні. Тому і ненавидять вони вас лютою ненавистю, як творіння Того, з Ким вони ведуть непримиренну війну.
Я боявся запитати, проте все-таки наважився:
– Скільки ж усього митарств? Я більше не зможу цього перенести.
– Їх двадцять, і ти побачиш кожне з них.
Двадцять! Від цієї цифри мене кинуло в жах. Двадцять жахливих східців, що зводять із пекла на небо! Двадцять кругів пекла, у клекотливий жах яких людина занурюється з головою. Адже мало хто знає на землі про ці випробування, що очікують його після смерті.
Поки я роздумував над своєю долею і жахався її, ми наблизилися до третього митарства. По тому, чого від мене вимагали демони, я зрозумів, що це митарство осуду і наклепу. Вони стали нагадувати мені випадки, де я осуджував або ображав ближніх, поводився нахабно і зухвало.
– Чи не осудив ти цю людину, коли вона тебе образила? Згадай, що ти сказав їй у відповідь, як її назвав?
– Що ти побажав цьому, не пам’ятаєш? А я нагадаю тобі. Чи не так ти його обізвав?
– Пам’ятаєш цей день? Ти осуджував земну владу весь час, поки сидів за столом! Не було цього?
– Пам’ятаєш цього священика? Ти осудив його! За що ти його осудив? Пам’ятаєш? За ходу! А цього за вуса і бороду! А цього за гугнявий голос. Ти пам’ятаєш його ім’я? А ми пам’ятаємо!
– Скільки ти тримав образу на цю людину? Пам’ятаєш? Десять років ти вважав її своїм ворогом! Ти відкидав будь-які спроби до примирення.
– Не скажеш нам, як звуть цю стару, якій ти повісив на спину листок із написом? І що ж там було написано?! Нагадай нам!
– Ти пам’ятаєш цю людину? Коли він відкрив тобі своє злодійство, що ти йому сказав? Пам’ятаєш? Правильно, ти сказав: “А хто зараз не краде?”
– Точно, хто зараз не краде!
Натовп проклятих вибухнув жахливим реготом. Я думав пройшла ціла вічність, поки вони закінчили перераховувати по іменах усіх, кого я осудив у житті. Вони назвали кожного священика, якого я за щось осудив. Біси навіть переймали на себе їхній вигляд, щоб наочніше показати мені, за що я їх осуджував. Один із них перетворився на священика, одягненого в яскраву рясу з елегантним декором на комірі і рукавах. Саме за неї я його і осудив.
– Як тобі подобається моя ряска, синок?
Інший із них прийняв образ повного отця, якого я колись бачив у далекому дитинстві і вже зовсім забув. Він перевалюючись пройшовся переді мною, даючи мені гарненько розглянути його велике пузо, за яке я його і осудив.
– Миколко, іди до мене, я тебе благословлю.
Натовп заревів.
– Досить!
Ангели грізно виступили вперед. Улюлюкання і гам трохи принишкли. На мить рогаті чудовиська сіли на своїх кривих ногах. Але потім знову вставши заявили:
– Ви не відповіли за багато його гріхів! Що скажете на це?
Вони ходили вперед і назад, немов звірі, готові по першій команді кинутися на здобич. Їхні маленькі чорні очі бігали від ангелів до мене і назад.
– У нього ще буде шанс усе виправити, – сказав один ангел.
– Ви не маєте над ним влади, – додав другий.
– Який шанс!? Нехай відповідає зараз же!
– До відповіді його, до відповіді!
– Ви не можете його відняти! Він наш!
Піднявся жахливий рев, який ставав усе тихішим і тихішим у міру нашого віддалення від них.
Ця тяжка обстановка діяла на мене гнітюче. Я відчував, що слабшаю і втрачаю сили. Страх неможливо було підпорядкувати. Він переважав наді мною, мучив і вимотував мене. При кожній новій зустрічі з мешканцями пекла я ставав сам не свій від жаху. Він паралізовував до знемоги і висмоктував мої життєві сили.
– Це нестерпно страшно, – сказав я вголос. – Я не зможу пройти до кінця.
– Будь мужнім і молися. Ти зможеш. Молися Ісусовою молитвою і закликай на допомогу Владичицю Неба.
Після цих його слів, я відчув, як слова Ісусової молитви, про яку до цього моменту я не мав уявлення, самі стали вимовлятися в мені. “Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного”. Вони бігли, немов човник, який я лише злегка підштовхував. Божа благодать відчутно торкнулася мого серця і наповнила його силою і вірою в те, що все здійснюється по волі Божій.
Тільки я трохи заспокоївся, як ми наблизилися до нового митарства – митарства черевоугодництва. Огидні безформні істоти на цьому митарстві були настільки мерзенними, що можна було зійти з розуму, дивлячись на це втілення зла. Деякі з них були розміром із вантажний автомобіль. Їхній зовнішній вигляд нагадував утоплеників, які цілий рік пролежали у воді. Ватажок цього митарства відрізнявся від інших більшим розміром і злістю. У нього були величезні чорні роги. У страшних проваллях очних ямок застряг порожній акулячий погляд. У своїй волохатій лапі він тримав кубок із чимось смердючим і періодично пив із нього. Деякі біси танцювали і водили хороводи, інші щось їли або билися, кусали один одного і буцали рогами. Усюди поширювався нестерпний сморід і крик. Але коли з’явилися ми, усі збори повернули на мене свої звірині і наповнені ненавистю очі.
– Дивіться, свіже м’ясо! Вони засміялися і взагалі поводилися, немов п’яні.
– Любиш поїсти? Знаємо, любиш. Пам’ятаєш ці танці? Скільки ти випив на них кухлів пива? Одинадцять! І намагався напоїти свого друга.
– Ось цей день – ти обжерся так, що не міг стояти на ногах. Ми тебе підтримували!
Вони вибухнули пекельним реготом.
– А цей день пам’ятаєш? Колян, ти йдеш на сходини? Ти упився так, що валявся в калюжі своєї блювоти.
– Скільки ти викурив сигарет, ти пам’ятаєш? А ми пам’ятаємо кожен такий день.
– Пам’ятаєш цих людей? Ти напоїв їх.
– А цей день ти повинен пам’ятати – тоді ти вперше вколовся. Звичайно “за компанію”! А як же іще?
– Тоді ти обжерся.
– А тут ти упився до безпам’ятства.
– Цього дня ти гуляв із цими людьми.
– Ти не дотримувався постів! Їв осквернену язичниками їжу. Ти не молився перед їдою. Їв ночами, ховався від інших.
– Ти пам’ятаєш ці рулети? “Люблю солодке” – не твої слова?!
Це знову була гра в одні ворота. Я справді все це робив і багато що згадував. Якимсь дивовижним чином ці синюшні жабоподібні персонажі знали про мене все!: де, коли і з ким я пив, що я пив і скільки випив, що і коли я з’їв, скільки сигарет я викурив і які наркотики пробував. Я спокушав інших на випивку і сигарети. Вони назвали поіменно людей, які, заразившись моїм поганим прикладом, стали наркоманами, затятими курцями чи алкоголіками. Багато хто з них уже помер від цього. Мої пости виявилися суцільним лицемірством і фарисейством. Я пересичувався пісною їжею і не дотримувався церковного уставу. Вони нагадали мені навіть те, коли в дитинстві я виколупував цукрові краплі з пряників. У них була записана точна кількість льодяників і жуйок, їхні назви і навіть ціна, яку я за них заплатив.
Була тут, звичайно, і брехня, яку я примітив, але в більшості своїй вони справді мали правдиві і детальні дані про моє життя. Багато в чому мені допомогла сповідь. Ангели часто протиставляли гріхам моє покаяння. Проти цього не можна було нічого заперечити – гріх прощався, і якщо він більше не повторювався, то з людини знімалася відповідальність за нього. Але якщо він повторювався знову, то людина могла відповісти і за те, у чому вже раніше покаялася, оскільки знову виявився винною в тому ж злі. На жаль, це був якраз мій випадок. Демони насідали все сильніше і сильніше, пориваючись забрати мене, як гурмана і їхнього товариша по чарці. Вони наводили мої нерозкаяні гріхи та знову і знову вимагали відповіді. Здавалося, ті маленькі дверці порятунку, через які тільки і можливо було втекти, стають для мене все вужчі і вужчі, а надія спасіння все більш нереальна.
– Ви не маєте над ним влади, – сказали ангели у відповідь.
– Він не може йти далі!
– Нехай дає відповідь!
– Так, так – нехай відповідає!
– Правосуддя ще тут діє чи ні! – заревів бісівський князь і жбурнув кубком в одного з прислужників, що плазували в його ногах. Той вискнув і кинув на свого владику переляканий погляд.
Ми віддалилися від них і ще довго чули у свою адресу прокляття, поки натовп п’яних бестій не сховався із виду. Тільки зараз, коли напруження спало, я згадав про молитву. Крики і звинувачення, стан балансування між погибеллю і спасінням, зовсім не давали мені можливості молитися. Заглибившись у молитву, я черпав із неї сили і розраду. Більше за все на світі я не хотів чути цього звіриного реву і бачити свиноподібні рила, але уникнути цього було неможливо.
Я весь напружився і посилив молитву, коли почув гул, що наближався і наростав. Це було п’яте митарство. Демони деякий час готували свої сувої, а потім почали мене звинувачувати в гріхах лінощів і різного роду недбання про душу. Їхній князь лежав на якомусь ложі і злісно виблискував очима.
– Він усе своє життя провів у недбальстві та ліні.
– Пам’ятаєш, як ти любив поспати після обіду? Ти повторював це з року в рік!
– А тут він виявляв легкодухість і падав у тугу.
– Він пропускав літургії – він пив із друзями, замість того, щоб бути в храмі! Нехай відповідає зараз за це!
– Пам’ятаєш цей день? Ти весь день проспав після гулянки.
– Не забув цих людей? Вони просили тебе помолитися за них, а ти не молився!
У багатьох із цих гріхів я покаявся, і ангели покрили якусь частину звинувачень, але гріхів ще залишалося дуже багато. Я за вдачею людина, яка не боїться роботи і не схильна до неробства, а тим більше дармоїдства. Але в житті всяке буває, і за мною, як кільватер за судном, тягнувся довгий шлейф моїх гріхів. Мені представили кожний день і кількість годин, які я провів у недбальстві. Я раптом живо побачив один епізод, коли цілий день безцільно просидів у кріслі, дивлячись в нікуди. Те, що люди називають красивим і прогресивним словом “депресія”, насправді елементарна нудьга і строго засуджується на цьому митарстві. Біси назвали точну кількість літургій, на яких я насмілився приступати до Причастя без належної підготовки. Вони сказали, скільки служб за своє життя я пропустив через недбальство або зайняття якимись сторонніми справами. При цьому один демон, що своїм виглядом нагадував суміш гіпопотама, носорога і орангутанга з величезним горбом, вийшов і церковнослов’янською мовою процитував 80 правило V Вселенського собору, яке повелівало відлучати від церковного спілкування осіб, що пропускали підряд три недільні богослужіння. При цьому вони назвали і число – скільки разів я вже мав бути відлученим від Церкви.
– Він взагалі не християнин, оскільки не належить до Церкви! Що ви з ним возитеся? Віддайте його нам!
– Немає на це Божого повеління.
– А на що є? – заревів князь бісівський, – Спати і жерти – на це є?!! Він схопився зі свого ложа і заревів:
– Ми тут хазяї і нам вирішувати! Він наш за справедливістю!
Ангели не стали утрудняти себе марними поясненнями, і ми понеслися далі. Через якийсь час я запитав ангелів:
– Що вони знають про справедливість, коли самі постійно брешуть і заражають інших гріхом?
– Вони люблять посилатися на Божу справедливість, коли думають, що отримають із цього вигоду для себе. Але забувають про Боже милосердя. Вони знають, що за справедливістю будуть засуджені на вічні муки і вважають, що на цій підставі мають право вимагати такого ж суду і над людьми. Вони сліпі у своїй невгамовній злобі, і вона остаточно згубить їх.
Ангел якраз говорив мені про суд Божий, коли демони із шостого митарства злодійства показалися на нашому шляху. Вони скупчилися навколо нас і почали перераховувати те, що я колись поцупив. Але ангели рішуче відкинули усі ці звинувачення, оскільки в усьому цьому я покаявся, а в дорослому віці намагався не повторювати цього. Тоді демони почали звинувачувати мене в непрямій крадіжці, приховуванні, схваленні чужого злодійства. Вони пригадали мені те, коли я привласнював собі чужі фрази і думки, називав своїм те, що поки-що або зовсім не було моїм. Вони перерахували поштучно мій кожен безквитковий проїзд, назвали номери потягів, трамваїв, таксі, автобусів і тролейбусів, в яких я не оплачував проїзд. Вони змогли винишпорити, що я брав деякі речі та інструмент із місця своєї роботи і не повертав назад. Коли ж ангели сказали, що я все це ще можу виправити, то страховиська здійняли жахливе виття і крик, вони скаржилися на свою даремну працю і безперервно закликали мене до відповіді. Наостанок вони гнівно сказали:
– Ми ще зустрінемося з тобою, і тоді тобі вже ніхто не допоможе!
Ця погроза сильно налякала мене. Я з жахом уявив, що було б, якби це була справжня смерть? Хто б тоді мені допоміг, хто б загладив мої забуті гріхи і дав би мені ще один шанс? Стало нестерпно обтяжливо від цієї думки. Яке, напевно, розчарування відчувають душі, коли прямо з гущі земної суєти їх викрадає смерть і приносить на цей попередній особистий суд?
– Ти хочеш це знати?, – запитав мене один з ангелів у відповідь на мої роздуми.
І раптом у цей момент я побачив тисячі і тисячі душ тих, що проходять митарства. Вони були всюди і на різних рівнях. Хтось тільки розпочинав із першого, а хтось знаходився набагато вище нас. Дехто чекав своєї черги, а деяких допитували по кілька відразу. Я бачив і відчував їхній страх і відчай. На перекошені від жаху обличчя було боляче дивитися. Багато хто плакав і ридав, виправдовувався і благав про пощаду. Дуже часто було чути, як хтось просив дати йому ще один шанс, казав, що він усе усвідомив і зрозумів, і тепер житиме правильно. Але часто це були марні благання. Я бачив душі, яких викрадали з митарств і відносили в царство болю і вогню. Люті і невимовно потворні біси вищали від радості і обрушували на свої жертви весь свій пекельний гнів. Поєднання подиву і страху, ненависті і тріумфування утворювали якийсь жахливий коктейль. Переживати стан безвихідної туги про марно занапащений час життя і того, що нічого виправити вже не можна, рівносильне смерті, і моя душа зовсім знемогла від цих переживань.
Коли ми залишилися одні, я подумав:
– Як же це страшно! Чому ніхто на землі не знає про митарства? – і почув усередині ангельську відповідь:
– Багато хто не знає. Інші знають, нехтують і забувають. Хто ж істинно тримається Церкви Христової, той постійно тримає в пам’яті день своєї смерті. Дякуй Богові за цю Його милість до тебе.
Ось показалося і сьоме митарство. Тут мені пред’явили гріхи сріблолюбства і жадності.
– Він від народження скупий!
– Він жадібний! У дитинстві він ніколи ні з ким не ділився, – кричали біси.
– У них одна мета в житті – знайти гроші. Гроші – ось заради чого вони живуть! Що ви на це скажете?
Прокляті істоти нагадали мені всіх жебраків, яким я нічого не подав. Нагадали мені усі випадки, коли я поскупився або проявив жадібність, коли я дарував комусь цукерки за послуги, допомагав перепродати якісь предмети – телефони, годинник, перерахували все, що я назбирав і чим не користувався, назвали речі, які я накупив і не носив.
Ангели виставили проти цього мої справи милосердя, а також сповідь. А решта, сказали, мені прощено в таїнстві Єлеєосвячення.
Хоча демони і не знали що заперечити, але не переставали сипати звинувачення на мою адресу і скреготати від злості зубами.
На восьмому митарстві мучать за гріхи хабарництва і всякого роду несправедливі придбання. Хитрі біси представили мені усі випадки, коли я якою-небудь підступністю чи силою заволодівав чужими речами, пригадали, коли вимагав гроші в школі, брав у борг з наміром не повертати. На цьому митарстві ми не затрималися. Щиросердне покаяння загладило всі мої гріхи із цього митарства, і ми пройшли далі.
На дев’ятому митарстві випробовується будь-яка неправда. Тут лукаві духи пригадали мені, коли я помилково вірив наклепу на когось і приєднувався до неправедного засудження. Виставили проти мене й інші мої неправедні діяння, аж до того, що в автосервісі я іноді не докачував колеса до необхідної норми чи не виконував якихось інших, на перший погляд непомітних і незначних, маніпуляцій по обслуговуванню автомобіля. І коли я й іншим працівникам радив робити так само, кажучи, що в цьому немає нічого страшного.
– Він крав у цих людей, обважував їх! Що він на це скаже?
Ангели покрили ці та інші мої гріхи добрими справами, і ми під невдоволений рев і крик пройшли далі.
Митарство заздрості, яке йшло десятим по рахунку, ми минули досить швидко. Я ніколи не був заздрісним, вважав, що кожен живе в міру своїх можливостей. А якщо в тебе немає того, що має твій сусід, значить, треба і зусиль докласти стільки ж, скільки доклав цей сусід. А заздрити, нічого не роблячи зі свого боку, не прагнучи до мети, я вважав дурістю. Щастя на деревах не росте – за нього боротися потрібно.
Уже невдовзі ми пройшли це митарство і продовжили свій шлях на небо.
Ми наблизилися до одинадцятого митарства, яке називалося митарством гордині. Напевно, не знайдеться людини, яка була б невинна у цих гріхах? Причому часто ми і не помічаємо цього за собою. Я теж багато чого не бачив у своєму житті. Пильно дивлячись на мене, злісні демони почали закидати мене багатьма гріхами, які так чи інакше були пов’язані з гординею.
– Він постійно гордився собою.
– Він марнославився своїми знаннями і вміннями.
– Ти пам’ятаєш цю людину? Що ти їй відповів? Ти поводився з нею пихато і принизив її!
– Чи не хвалився ти цим?
– Пам’ятаєш, ти вважав його неповноцінним! Як ти його називав, невдахою?! Для тебе всі були невдахами, окрім тебе самого!
– А як він ставився до батьків – він не поважав їх! Сьогодні, йдучи, він навіть із матір’ю не попрощався!
Я не міг повірити своїм вухам! Оце роботяги! До чого ж скрупульозною була виконана робота в ім’я погибелі моєї душі! Прямо хоч лопати їм давай і вперед на Біломорканал. При їхньому ентузіазмі їм вистачить тижня, щоб його прорити. Вони представили мені усі випадки моєї неповаги і до покійного батька, і, особливо, до матері: кожне слово, зневага, брехня, крик або недобрий погляд – були їм відомі. Вони сказали скільки разів за своє життя я вимовив самопохвальну фразу – Сам себе не похвалиш, ніхто не похвалить – і представили ще безліч випадків, коли я наодинці захоплювався самовихвалянням. Назвали одяг і взуття, яким я марнославився в школі і за відсутність якого зневажав інших. Я побачив випадок з далекого дитинства, коли ми з друзями жартома виставляли свої переваги, змагалися своїми досягненнями, професіями своїх батьків або родичів.
– Мій тато – хірург!
– А мій – пожежник!
– А мій татко – директор фірми!
– А мій – президент!
Я тоді сказав, що мій тато – Господь Бог і виграв суперечку. Ми жартували і сміялися над цією грою своєї уяви. Чиї батьки займали краще становище, той і вигравав у тій дитячій грі. А зараз усе було представлено зовсім навпаки – хто виграв тоді, той програвав зараз.
Деякий час ангелам довелося виправдовувати мене. Я знову своїми очима побачив чудотворну силу покаяння. Завдяки щиросердому покаянню і визнанню своїх помилок, через що горда душа смиряється, людина активно протиборствує пристрасті гордості. Так ми минули і це митарство.
Продовжуючи своє сходження, ми наблизилися до митарства гніву. Ще тільки підійшовши сюди, я почув, як демони говорили один одному: “Цей наш, давайте всі його гріхи”. Пам’ятаю, як один із ангелів подивився на мене і сказав: “Молися”. Я згадав про Ісусову молитву і став молитися. Коли злісні демони все приготували, то відразу приступили до допиту. Їхній вожак, що сидів на підвищенні, постійно, як лев, рикав на своїх підлеглих:
– Ще давай, ще! Що стоїте, телепні!
– Пам’ятаєш цей день – ще лежачи на ліжку, ти розпочав його з гнівного крику!
– Ти кинув цю річ убік, вилаявся і вдарив по стіні.
– Ти дратувався на тапки, на зубну щітку, на телевізор, на диктора новин, на свою матір, на самого себе!
– Ти гнівно штовхнув камінь, ти стукнув банкомат, вилаявся на водія, потім на свої шнурки.
Здавалося пройшла ціла вічність, поки вони перераховували гріхи тільки одного дня мого життя. Вони згадали усі мої гнівні репліки, усі мої дії, які я чинив у стані гніву, навіть те, що я сказав будучи сам із собою наодинці. Мені були представлені не лише мої слова і справи, але й просто гнівні погляди, образи, гнівне мовчання і гнівні сльози. Вони згадали всі мої істерики і сварки, роздратування і злозичливість. Біси були настільки злісні, що під час мого допиту вони гарчали і звіріли не лише на мене, але й один на одного. Князь на престолі рвав і метав, а вони гнівно огризалися на нього, іноді били один одного і взагалі, складалося враження, що вони були самим втіленням нестримної пристрасті гніву.
Нарешті, цей жах закінчився. Зусиллями неймовірної боротьби ангели змогли витягнути мене з того пекла. Хоча я розумів, що я не пройшов і це митарство, Боже мій, та я ще жодного митарства не пройшов! Ми віддалялися від цього митарства, а у відповідь нам продовжували звучати гнівні крики і погрози. Потім злісний князь став виливати свій нестримний гнів на своїх підлеглих:
– Нікчемні ледарі! Ви ні на що не здатні! Я доповім про вас нашому батьку, ось тоді ви отримаєте за своє недбальство.
Ті виправдовувалися, як могли, але не уникнули побоїв від вищестоящих.
– Який лютий гнів, – думав я. Страшно уявити, що буде з душею, яка потрапить у лапи до таких немилосердних тварюк. Тому преподобний Серафим і говорив, що тільки благодать Божа зберігає нас від їхньої заздрісної люті. Інакше навіть найменший із них своїм кігтем знищив би все людство на землі.
На тринадцятому митарстві злопам’ятності виявилися не менш злісні митарі. Вони пригадали мені все моє злорадство, усі образи, які я не міг відразу пробачити, усі мої погрози комусь і бажання помститися, а також мої спроби і наміри в цьому напрямі, процитували мені мої ж слова нарікання і невдоволення, у тому числі з раннього дитинства, те, що я б уже ніколи і не згадав. Особливо вони виділили моє нарікання на Бога з приводу деяких скорбот. Вони нагадали мені те, що я колись будував комусь підступи або просто давав свій голос проти когось, підтримував осудну розмову про когось, а також моє причащання без примирення з людиною, з якою я посварився. Демони показували, як я сміявся над кимось, кого спіткала невдача, хто просто впав на вулиці чи потрапив в аварію на дорозі. Я раптом побачив день, коли ми з друзями стояли на катку і сміялися над тими, хто не вмів кататися на ковзанах.
Однак, з Божою допомогою ми здолали це митарство. Але в мене залишилися деякі гріхи, які мені ще належало виправити на землі.
Чотирнадцяте митарство – це митарство вбивства і всякого розбійництва. Злісні духи, обступивши нас, почали кричати на мене і виставляти все те, що так чи інакше пов’язане із грубістю і розбоєм. Я не був винен у вбивстві, але грішив рукоприкладством та іншою грубістю.
– Він бив людей, – волали біси, – пам’ятаєш цього? А цього пам’ятаєш – ти вдарив його по лиці.
– Він кинув у нього каменем, а цього стукнув палицею.
З вогнем у похмурих, як сама пекельна прірва, очах, вони звинувачували мене в дуже багатьох гріхах. Мені нагадали і ранню школу, і технікум, коли я брав участь у побитті декількох хлопців. Пригадали мені, як я бив тварин, мучив жуків, відривав крила мухам. Відкинені духи пригадали мені всі сказані мною образливі слова і прокляття, усі висловлені мною жартома наміри вбити когось, типу “вб’ю” або “придушив би”, “щоб ти здох” та інше подібне.
– Він убивця, він людину убив!, – раптом в один голос заревли вони.
– Ні, я не вбивав, – майже пошепки сказав я. Але раптом я чітко згадав один день, коли в розмові зі своєю знайомою кинув, здавалося б пусту фразу. Вона говорила мені тоді, що завагітніла від когось і збирається зробити аборт. А я, не особливо замислюючись над її словами, відповів:
– Ну а що тобі ще залишається?
І зараз, стоячи на митарстві вбивства, я виявлявся вбивцею, оскільки не лише не відмовляв її від цього гріха, але, навпаки, схвалив це вбивство, тому і зараховувався до співучасників.
– Убивця! Віддайте його нам!
– Наш, наш, він наш! – із кривавою піною на своїх звіриних мордах ревло сатанинське зборище. Вони крутилися навкруги, стрибали і поривалися вихопити мене з ангельських рук. Князь на престолі біснувався більше за всіх. Він ревів, немов вмираючий в агонії мінотавр. Мене охопив невимовний жах. Згадавши про молитву, я почав молитися і хреститися. Це розлютило бісів ще більше.
– Що, вирішив покаятися! Надто пізно для тебе! Ти загинув, чуєш, ти навіки наш!
Але коли вони дізналися, що мені ще належить повернутися і все виправити, то заревли, немов кинуті на розжарену сковороду. Я все ще був у паніці, коли ми віддалялися від несамовитих бестій, але, водночас, я радів, що сподобився уникнути їхньої помсти. Хоча, це знову було авансом.
Незабаром я почув гул, який говорив про наближення до п’ятнадцятого митарства, на якому розбиралися гріхи ворожби та іншого чаклунства. Мерзенні істоти із численними кінцівками і хвостами, з маленькими чорними очими, лускаті і волохаті – вони видавали жахливий свист і шипіння. Вгледівши мене, вони побігли до нас, звиваючись, немов аспіди, обступили з усіх боків і стали нападати зі звинуваченнями. Хоча я і не займався чаклунством, але скільки ж усього мені було поставлено за провину. Ці звірі згадали усі випадки, коли я звертався до когось за ворожінням, коли слухав і вірив байкам астрологів, вивчав хіромантію, балувався йогою і гіпнозом, намагався тлумачити сновидіння, медитував, грав в азартні ігри. Вони назвали поіменно тих, із ким в ході свого життя я грав у карти або кого спокусив пограти. Вони звинуватили мене в забобонах, в які я часто вірив, живучи в тілі. Воднораз перед нами раптом пробігла чорна кішка з маленькими ріжками. Вона дивилася на мене і злісно хіхікала.
Несподівано вперед виповзла така потворна істота, що, якби я був на землі, мене б негайно знудило.
– Ти пам’ятаєш цей день?
Перед своїми очима я побачив групу хлопчиків і дівчаток, які, сидячи в темряві, щось робили. Вони вимовляли якісь слова і тримали в руках шматок тканини чи мотузки. І раптом серед них я впізнав себе, ще зовсім юного, і згадав, як того дня ми намагалися викликати гномів чи якусь іншу нечисть.
– Ти думаєш у вас нічого не вийшло? Ні, вийшло – я почув вас, прийшов до вас і надовго оселився в тому домі!
Я зовсім забув про цей випадок. Хто б міг подумати, що ці дитячі пустощі насправді виявилися чорним магічним ритуалом, що викликав демона з пітьми! Мене врятувало тільки заступництво ангелів і чиїсь молитви. Я відчував, що хтось допомагає мені, невидимо зміцнює мене. Можливо, це була мама, а, можливо, Мати Божа згадала про того, хто на землі так часто забував про Неї.
Нарешті, цей пекельний тераріум залишився позаду.
– Яка гидота, – сказав я, – які ж вони потворні!
– Гріх спотворює все, із чим зіткнеться, – відповів мені ангел. Ти б повірив мені, якби я сказав, що раніше вони були також прекрасні, як і інші ангели Божі? Але все змінилося з приходом гріха. І на землі ти можеш бачити в людях цю зміну. Все написано на обличчі людини. Грішники мають похмурі обличчя, їхня присутність нестерпна, відкриваючи свої вуста, вони всюди сіють гріх і смерть. А в праведників і лиця прекрасні, і очі світлі. Вони несуть із собою мир і світло. Будь миротворцем, і Господь буде з тобою.
Після приємної бесіди з ангелами, мені так не хотілося знову занурюватися в новий жах, але попереду залишалося ще п’ять митарств, уникнути яких було неможливо.
І ось знову повіяло невимовним жахом. Попереду було митарство розпусти і блуду. При цій новині, я весь зіщулився і тільки твердив: “Господи помилуй мене, будь ласка, помилуй”! Не випадково кажуть, що представники цих митарств хваляться, що більше за інших бісів поповнюють людськими душами пекельну безодню. І це не дивно. Інстинкт продовження роду природній для нас і взяв верх над людством ще на зорі його існування. До того ж зараз уся медіаіндустрія працює найбільше якраз на демонів розпусти. А тому такі погані справи нашого брата на цьому фронті.
Розгорнувши свої рукописи, демони розпусти з гордовитим і самовпевненим видом почали мої нові тортури. Було видно, що вони цілком упевнені в собі, і вже скоро я зрозумів чому.
– Він винен у багатьох гріхах! Як ви зможете його виправдати?
– Ти пам’ятаєш їх? Ти згрішив з обома. А з цією ти грішив прямо у присутності її однорічної дитини. Що скажеш на це?
– Ти пам’ятаєш цей вечір – що ви робили тут? А ці танці згадуєш? Тут ти торкався до цієї і до цієї, обіймав їх і цілував.
– Пам’ятаєш цю поїздку – ти дивився на цю жінку, потім на цю, ти роздягав їх очима, грішив із ними в твоєму серці. Чи не про це написано у ваших книгах?!
– Пам’ятаєш ці загравання і безсоромність?
– Ти цілу годину мріяв про розпусту, а потім осквернився уві сні.
– Пам’ятаєш цю дівчинку – ти хотів зіпсувати її, будував плани.
– Ти поводився безсоромно і повинен відповісти за це! Нехай відповідає!
Ангели сказали, що всі ті гріхи, які вони назвали, вже висповідані мною.
– Як же, висповідані! До цього дня він продовжував грішити, а в церкві не був вже цілий місяць! Та й у храмі думав про розпусту.
– Він і зараз не проти згадати минуле, чи не так?
При цьому один демон перетворився на красиву голу жінку і спокусливо виляючи стегнами пройшов переді мною.
– Іди до нас, красунчику.
– Досить!, – промовив один ангел, – ви не маєте влади над ним!
Демон негайно скинув свою людську личину і проревів:
– Маємо! А хто, може, ви маєте! Залишилося ще багато його тяжких гріхів, що ви скажете про них!?
– Віддавайте його нам і не кажіть нам, що ми не маємо влади!
– Це наша душа! Або відповідайте за його розпусту, або залиште
його нам!
Натовп ревів, немов жерло діючого вулкану. Вони скупчилися навколо нас і в якомусь садистському екстазі від передчуття страждань нової жертви вили і спопеляли мене своїми кровожерними поглядами. Через загальний рев було важко розрізнити їхні слова. Вони буквально хотіли схопити нас і втримати, повеліваючи ангелам віддати мене їм, як того, хто заслужив покарання. Але Божі вісники владно наказали їм відстати від них.
– Ця душа піде з нами, і Боже рішення про неї не на вашу користь!
Підіймаючись далі, ми ще довго слухали їхнє виття і скрегіт зубів. Усе ж, як не крути, злісним демонам довелося змиритися із цим визначенням.
Через якийсь час ми наблизилися до митарства перелюбу.
Я ніколи не був одружений і не грішив із заміжніми. А тому незначні спроби бісів викрити мене в якому-небудь злі виявилися безуспішними.
Далі йшло митарство протиприродних блудних гріхів. Я ніколи не відчував подібної пристрасті. Проте безсоромні біси представили декілька випадків із мого життя, які з боку можна було трактувати по-різному, що вони і спробували зробити на свою користь. Але обдурити ангелів було неможливо. Один із похмурих демонів перейняв на себе образ голого чоловіка, що займається ганебною справою і став запрошувати мене наслідувати його приклад. Знадобилася певна кількість добрих справ, щоб піти із цього поганого місця.
Незабаром нам на шляху зустрілося митарство єресі та ідолослужіння. Тут демони спробували збентежити мене деякими подіями з мого далекого минулого, коли ще до Церкви я недовго був в одній протестантській секті, ходив на їхні семінари і молився з ними. Але ця помилка вже давно, відразу по приходу в Православну Церкву була мною висповідана, а тому тепер не мала сили. Біси намагалися звинуватити мене в тому, що я читав сектантські журнали, заходив із цікавості в язичницькі храми, купував колись обереги й амулети, казали, що я ідолопоклонник і поклоняюся телевізору. Проте ангели без особливих зусиль змогли мене виправдати. Демонам залишалося тільки нервово скиглити від свого безсилля.
Нарешті, ми досягли останнього двадцятого митарства, яке носило назву немилосердя і жорстокосердості. Похмурі і жорстокі спокусники підскочивши до нас почали кричати і волати, звинувачуючи мене в гріхах немилосердя. Вони пригадали усі прояви мого кам’яного серця, коли я нехтував допомогою комусь, або цинічно відзивався про людину, коли я проявляв нечуйність і не співчував болю ближнього, не молився за того, хто просив мене, відмовляв в допомозі, коли гребував людьми, самостверджувався за рахунок когось. На цьому митарстві зводилися до нуля всі чесноти гнівної і немилосердної людини. Такий уже в самому переддвер’ї раю ризикував спуститися в пекло.
Деякий час ангелам довелося відповідати за мої невисповідані гріхи. Це було страшно. Якби я помер назавжди, тоді навіть не знаю, що робив би і казав у своє виправдання.
Залишаючи позаду останнє митарство, ми побачили ворота Небесного Царства. Там було стільки світла і радості, що неможливо це передати. Я помітив багато світлих фігур, що стояли біля воріт, а також ходили всередині. З любов’ю подивившись на мене, один з ангелів, що супроводжували мене, сказав:
– Ти бачив страшні митарства і пережив те, що чекає кожну хрещену душу. По милості Божої ти повинен повернутися назад і розповісти про це грішному світові.
Будучи прикований своєю увагою до невимовної краси небесних чертогів, я зовсім не хотів іти звідти.
– Я не хочу повертатися! Дозвольте мені залишитися тут! Я прошу вас!
– Ти знав, що повинен будеш повернутися. Не забувай, ти не пройшов би ці митарства і бачиш красу цього Божого творіння тільки по одній милості Божій. Ти повинен розповісти все, що побачив тут, чим допоможеш багатьом душам уникнути вічної смерті. А якщо нехтуватимеш і втаїш це знання, дане тобі Богом, тоді їхня погибель буде на твоїй совісті і даси за це відповідь. Якщо ж розповіси людям, але вони не повірять тобі чи знехтують тобою, тоді немає на тобі провини, і ти вільний від їхньої крові. Пам’ятай усе сказане тут.
У цей момент все завертілося. Кришталеві ворота і наповнений любов’ю погляд ангела нестримно понеслися кудись, залишившись лише світлим спогадом у моїй пам’яті, а я, наче зірка, що падає з неба, блискавично спустився у своє тіло. І тут тільки я згадав причину своєї смерті. Боже мій, який це був біль! У мене виявилося зламано вісімнадцять кісток, плюс множинні ушкодження внутрішніх органів різних ступенів, порізи і рани. Невже я потрапив на двадцять перше митарство, – думав я, – і мої пекельні страждання тривають? Виявилось, що після невдалих спроб мене реанімувати, лікарі вже залишили всяку надію. Тому заховали мене в мішок, де я і опритомнів. Було темно, нестерпно боляче і важко дихати. Деякий час я намагався видати звук, але шум машини (ми ще їхали на швидкій) заглушав мій слабкий голос. Нарешті, хтось із медиків, мабуть із музичним слухом, мене почув.
Це був момент, риска в моєму житті, після якої починалося моє нове життя. І я дуже стараюся, щоб воно було відмінним від колишнього. З благословення свого духовного отця я все ж закінчив навчання, благо залишалося всього декілька заліків, і крісло в задушливому кабінеті якого-небудь банківського працівника поміняв на тиху чернечу келію. Моя мама не лише схвалила моє рішення, але й сама віддалилася в один із жіночих монастирів. Згідно заповіту мого Ангела-Охоронителя я розповів світу свою історію. Вона вже не раз видавалася різними виданнями, як православними, так і світськими. Мене не раз запрошували на радіо і телепередачі для діалогу на тему життя після смерті. Думаю, що за допомогою Божою мені вдалося пролити трохи світла на цю приховану від людського ока область буття, з якою усі ми колись неминуче стикнемося, але про яку мало що знаємо.
15 вересня 2013 р.