УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (ІСТОРИЧНА ДОВІДКА)
Юридичне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви відбулося у 1918 р. за Гетьмана Павла Скоропадського. 1 січня 1919 року Директорія УНР оприлюднила Закон про Автокефалію Церкви. Вдруге відбулося юридичне оформлення Церкви у березні 1919 р. реєструванням статуту релігійної громади Св. Миколаївського собору на Печерську м. Києва. У квітні 1919 р. члени громади прийняли постанову про її реорганізацію у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка виконувала функції керівного органу. 14-30 жовтня 1921 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який прийняв і затвердив Устав УАПЦ, підтвердив вірність канонам Православної Церкви, проголосив відновлення соборноправності у Церкві, обрав ієрархію. За прикладом Олександрійської Церкви були рукопокладені свт. Василій (Липківський), митрополит, предстоятель УАПЦ, та архієпископ Нестор (Шараївський). УАПЦ визнав і підтримав Собор РПЦ у Москві 1923 р. (обновленський). Надання законної автокефалії частині Київської митрополії – Польській Автокефальній Православній Церкві Вселенським Патріархом у 1924 р. окрилило українських православних. Каральні органи (ОГПУ) змусили провід Церкви скликати III-й Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р., на якому було оголошено про «саморозпуск». Народ протестував. 9-12 грудня 1930 р. у Києві відбувся Собор, на якому було відновлено провід Церкви, Її структуру, предстоятелем обрано митрополита Івана (Павловського), адміністративний центр перенесено до нової «столиці» - м. Харкова, з назви вилучено слово «Автокефальна». У 30-40-і роки ХХст. вся ієрархія УАПЦ, майже все нижче духовенство, активні вірні прийняли мученицьку кончину і канонізовані як «Новомученики і ісповідники Українські ХХ ст.». Друга світова війна спонукала до відродження УАПЦ. Луцький єпископ Полікарп (Сікорський), з благословення свого законного ієрарха митрополита Діонісія (Валединського), предстоятеля Польської Автокефальної Православної Церкви, очолює УАПЦ. У вересні 1941 р. у Києві відновлює діяльність ВПЦР. У Св. Андріївській церкві м. Києва одержує єпископську хіротонію майбутній Патріарх України Мстислав (Скрипник). Відбувається об’єднання УАПЦ і Автономної Церкви в Україні, яка підпорядкована Московському Патріархату (митрополит Олексій (Громадський)). З наступом радянських військ УАПЦ припиняє служіння на теренах України, все духовенство підпадає під репресії. УАПЦ здійснює свою місію за межами України.
Наприкінці 80-х років ХХ ст. відбулося третє відродження УАПЦ в Україні. У лютому 1989 р. утворюється ініціативний Комітет, який згодом очолив свящ. Богдан Михайлечко. У серпні 1989 р. на заклик Комітету відгукнулася Петропавлівська парафія м. Львова, і до неї почали приєднуватись парафії Галичини. У серпні 1989 р. відбувся єпархіальний Собор у м. Львові, делегати якого звернулися до єпископа РПЦ Іоана (Боднарчука) з проханням очолити Церкву. У жовтні 1989 р. утворюється Церковна Рада, очолювана архієпископом Іоаном (Боднарчуком), яка приймає ухвали:
про прийняття священиків та вірних до складу УАПЦ;
про відновлення соборноправності у Церкві;
незалежності Церкви від Держави і осуду передання Київської митрополії під зверхність Московського Патріарха 1686 р;
реабілітації ієрархії УАПЦ;
абсолютне визнання Предстоятелем Церкви бл. митрополита Мстислава (Скрипника).
Перед Великоднем 1990 р. відкривається Св. Михайлівська церква с. Пирогово (Київщина), згодом храми: Св. Іоана Богослова Св. Михайлівського (Золотоверхого) монастиря, Св. Миколаївський (Миколи Притиска), Св. Покровський Подільський у м. Києві.
5-6 червня 1990 р. відбувся Всеукраїнський Собор УАПЦ, на якому були присутні 7 єпископів, один архімандрит, 247 священиків, 5 дияконів, 278 мирян. Собор визнав основні напрямки розвитку УАПЦ і прийняв Церковний Устав, зареєстрований 2 жовтня 1990 р. Радою у справах релігій при Раді Міністрів УРСР; обрав Предстоятелем Церкви блаженнішого Мстислава (Скрипника), митрополита УПЦ у США; проголосив про утворення Київського (Українського) Патріархату; надав титул Патріарху – «Патріарх Київський і всієї України». Соборними ухвалами проголошувалися вимоги до урядів Радянського Союзу і України про повернення УАПЦ майна; прийнято ухвали про відродження Духовних Семінарій у Києві, Львові, Івано-Франківську; регентсько-дяківської школи у м. Львові та відкриття Духовної Академії у м. Києві; про утворення при Патріархії УАПЦ Закордонного, Видавничого, Господарського та Пенсійного відділів; про сприяння розвитку братств та сестрицтв, системи недільних шкіл для роботи з дітьми та молоддю. 16 листопада 1990 р. архієрейським Собором був утворений єдиний Священний Синод єпископів УАПЦ в Україні та діаспорі, до якого увійшли чотирнадцять єпископів. Інтронізація Святішого Патріарха Мстислава відбулася 18 листопада 1990 р. у Св. Софійському соборі м. Києва.
25-26 червня 1992 р. відбувся об’єднавчий Собор УАПЦ і частини Українського екзархату РПЦ, на якому було проголошено об’єднання. З назви Церкви знову зникло означення «Автокефальна». Церква одержала назву «Українська Православна Церква Київський Патріархат». Предстоятелем визнано Святішого Патріарха Мстислава (Скрипника), а його заступником митрополита Філарета (Денисенка); Патріарх Мстислав не благословив цього «об’єднання». Чотири архієреї УАПЦ, після Собору, відразу перейшли в юрисдикцію Московського Патріархату, один архієрей відмовився від усіх священичих свячень.
У червні 1993 р. помер Святіший Патріарх Мстислав. У листопаді 1993 р. відбувся Собор об’єднаної УАПЦ і УПЦ КП, який обрав Патріархом УПЦ КП Святішого Володимира (Романюка), а його заступником став митрополит Філарет (Денисенко). Частина духовенства, яка не згодилася з вибором заступника Патріарха митрополита Філарета (Денисенка), пригадавши його антиукраїнські та антиавтокефальні дії за Радянського Союзу, відійшла від УПЦ КП, на Соборі обрала предстоятелем єпископа Димитрія (Ярему) з титулом «Патріарх Київський і всієї України».
14 липня 1995 р. помер Предстоятель УПЦ КП Святіший Патріарх Володимир і 22 жовтня 1995 р. Предстоятелем УПЦ КП був обраний митрополит Філарет (Денисенко), внаслідок чого 5 архієреїв відійшли від УПЦ КП. Після смерті Патріарха УАПЦ Димитрія 29 лютого 2000 р. відбувся Архієрейський Собор УАПЦ на якому Місцеблюстителем Патріаршого Престолу обрано митрополита Тернопільського і Подільскього Мефодія (Кудрякова). 14-15 вересня 2000 р. у Києві відбувся Всеукраїнський Собор УАПЦ на якому Предстоятелем Церкви обраний митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій (Кудряков) з титулом: «Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УАПЦ». Собор затвердив: Патріарший суд, Патріаршу ревізійну комісію, Патріаршу раду. УАПЦ налічує 3000 громад, якими опікується 2520 священнослужителів, паства по єпархіях окормлюється 12-ма архієреями. Церква має 3 монастирі, 1260 типових храмів, 1 Духовну Академію, 2 Духовні Семінарії, 1 Духовне училище, у яких навчаються 260 студентів; 217 недільних шкіл; 7 друкованих періодичних видань. При Київській Патріархії діють: Адміністративний центр та реферантура; Відділ взаємозв’язків зі ЗМІ; Видавничий, Місійний, Прочанський, Фінансово-господарчий відділи; Комітет по зв’язку зі Збройними силами України та силовими структурами; Учбовий комітет; Богословсько-канонічна комісія та Комісія з канонізації святих. В Юрисдикції УАПЦ перебуває Екзархат Західної Європи та Представництво у Російській Федерації. УАПЦ у діаспорі знаходиться у юрисдикції Вселенського (Константинопольського) Патріархату. Парафії діють на всьому терені України, Німеччині, Російській Федерації.
24 лютого 2015 року відійшов у вічність Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви Блаженніший Мефодій (Кудряков), митрополит Київський і всієї України. Надзвичайний Архиєрейський Собор Української Автокефальної Православної Церкви 27 лютого обрав місцеблюстителя предстоятельської кафедри УАПЦ. Ним став митрополит Львівський, керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською єпархіями Макарій (Малетич). 4 червня 2015 року на Помісному Соборі УАПЦ митрополит Львівський, керуючий Рівненською, Волинською та Таврійською єпархіями Макарій (Малетич) обраний Предстоятелем УАПЦ. За нього проголосувало 360 з 499 учасників Собору.
УАПЦ припинила існування після об'єднавчого собору українських православних церков 15 грудня 2018 року, на якому була створена Православна церква України шляхом об'єднання наявних українських православних церков (УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ (МП)). Предстоятелем помісної православної церкви України є митрополит Київський і всієї України. На цю посаду Об'єднавчий собор обрав митрополита Епіфанія.
Дивний центр духовності
Причин для такого відділення не було, адже на той час церква уже не була в небезпеці. Це в 1239 році, коли орда окупувала Русь, митрополичий осідок був тимчасово «евакуйований» з Києва у Володимир, а потім до Москви, хоча предстоятелі мали титул «митрополит Київський і всієї Русі». У 1380 році орду вигнали. Але осідок церкви залишився на північному сході, де набирало сили Московське князівство. У церковній історії невідомий урочистий акт «хрещення Москви». Князі, які колонізували північні простори Київської держави, везли сюди книжки і запрошували єпископів, які висвячували священиків. Врешті, Москва відчула в собі силу зневажити Київ.
«Самочинний вихід митрополита Йони та однодумного з ним єпископату Великого князівства Московського з-під юрисдикції церкви-матері у 1448 році, безперечно, з погляду канонічного права є розколом, — доводить aрхієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко). — Він формально тривав аж до 1589 року, коли було відновлено євхаристійну єдність Московської митрополії з Константинопольським патріархом». Перший «розкольницький» митрополит Йона ще мав титул Київського. А його наступник Феодосій назвався вже «митрополитом Московським і всієї Русі» (держава, що постала на північній околиці Русі, упродовж століть називалася Московським царством. Тільки у 1700 році цар Петро Перший перейменував його у Росію, яку на весь світ проголосили політичною, культурною і духовною спадкоємицею Київської Русі).
Жодна православна церква не визнавала понад 140 років дивний духовний центр Московського царства. Лише у 1589 році Московську церкву за певну винагороду визнали східні патріархи, на той час пограбовані завойовниками — арабами і турками.
Психологія розколу
8 липня 1686 року, за гетьманства Івана Самойловича, було скликано елекційний Собор. Київським митрополитом обрали родича Самойловича — луцького єпископа Гедеона, в миру князя Святополка Четвертинського. Через чотири місяці він присягнув на вірність Московському цареві і патріархові. «Для широкого загалу треба було зробити видимість, що підпорядкування силою Київської митрополії силою є законним, — каже Сергій Здіорук. — Московське царство на той час було дуже сильне. Воно через турецького візиря і своїх послів впливає на Вселенського патріарха. З турецьких архівів стало відомо, що за три сорока соболів і 200 червонців патріарх продав Київську митрополію. Його за це через рік зняли інші православні патріархи. У Церкві його вчинок називається «гріхом симонії», тобто продажністю посад або територій».
Московське царство, як відомо, не було «відкритим суспільством», навіть за мірками тієї епохи. Тамтешня церква також була ізольована від християнського життя і близьких, і далеких країн. У XVII патріарх Никон вирішив виправити цей недолік і розпочав церковну реформу. У російських виданнях часто говориться, що ця реформа призвела до розколу на «старообрядців» і «новообрядців». Насправді, як зазначають богослови, реформи патріарха Никона були подоланням наслідків розколу, що виявилися в наростанні обрядових відмінностей московської Церкви від стародавніх східних церков, а також від Київської митрополії. «Патріарх прагнув повернутися до обрядової єдності, беручи за взірець практику Київської церкви та наші богослужбові книги. Однак він натрапив на сектантську психологію значної частини священства і чи не більшості мирян, — розповідає владика Ігор (Ісіченко), директор Українського центру візантиністики і патрології. — Психологія «третього Риму» не могла прийняти ідеї того, що мусить брати за взірець грецьку традицію».
Патріарх Никон прагнув установити порядок, за якого цар і бояри якнайменше могли б втручатися у внутрішньо церковні справи. Отож на московському Соборі у 1666 році патріарха Никона звинуватили в хулі на царя й самоуправстві, позбавили сану й відправили в заслання.
Обер-прокурор замість патріарха
«У різних європейських країнах Церква протягом епохи Просвітництва переживала політичний тиск абсолютизму, що прагнув інтегрувати її до державної структури, — архієпископ Ігор. — Однак специфічно російським було намагання позбавити Церкву її православної ідентичності, нав'язати протестантський устрій, знищити інститути споглядального життя. На наш сором, у розробці цієї стратегії визначна роль належить українцеві, митрополитові Феофану Прокоповичу, — лідерові «вченої дружини» Петра Першого. Створена в Росії «синодальна Церква» обернулася на активний чинник авторитарної структури, що складалася в імперії. Такі шукачі правди, як Григорій Сковорода чи преподобний Паїсій Величковський, намагалися дистанціюватися від неї».
Правда взяла гору аж у ХХ столітті. У 1917 році після демократичної лютневої революції було відновлено патріаршество. На московського патріарха вибрали Тихона (Білавіна). В Україні створюється комітет духовенства і мирян, щоб скликати Всеукраїнський церковний собор для вивільнення Української православної церкви. «Собор відбувся 1918 року, але через монархічні позиції більшості єпископів автокефалію тоді не проголосили, — розповідає Сергій Здіорук. — Вдовольнилися особливими перевагами на засадах автономії в РПЦ. Автономні церкви діють самоврядно, але свого патріарха або митрополита змушені затверджувати у «материнській» церкві. У 1918 році РПЦ офіційно надала автономію Київській митрополії, яку визнав патріарх Тихон. Автономію ніхто не відміняв».
Єдності серед духовного проводу в Україні i тоді не було. Одні ратували за УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Інші — за автономну церкву. Врешті у 1930 році УАПЦ під невсипущим наглядом НКВД «саморозпустилася» (так само у 1946 році «самоліквідувалася» УГКЦ).
Значна частина священства Російської православної церкви перейшла на службу радянській владі. «Це неправда, що вони підкорилися радвладі, щоб спасти церкву, — каже Сергій Здіорук. — 8 квітня 1929 року прийнято «Постановление Всероссийского центрального исполнительного комитета и совета народных комиссаров» «О религиозных объединениях», де сказано, що релігійні громади не користуються правом юридичної особи, їм не можна підписувати угоди, мати каси взаємодопомоги, свічкові заводи, їм все забороняється і в них усе відбирається. Цей документ згодом не передруковувався у жодному збірнику документів, навіть для службового користування.
Гріх сергіанства
Майже дві третини священиків і мирян РПЦ відмовилися визнати Сергія за свого главу, i їх за це переслідували. «Російська православна Церква за кордоном (РПЦЗ) звинуватила лояльну до совєтів релігійну організацію в «сергіянській єресі», визнала її таїнства безблагодатними й розірвала будь-які стосунки з московським патріархатом. Західноєвропейська архієпархія РПЦ на чолі з митрополитом Євлогієм Георгієвським 1930 року перейшла під омофор Вселенського патріарха.
З 1929 по 1937 у СРСР було закрито 3200 православних храмів і ще понад 5 тисяч каплиць і молитовень інших віросповідань. Відновили церкви на теренах СРСР німецькі нацисти. «Аби надати РПЦ більшої респектабельності і водночас закріпити за нею жорсткий контроль, на нічній зустрічі Йосипа Сталіна з митрополитами Сергієм Страгородським, Олексієм Сіманським і Миколаєм Ярушевичем з 4 на 5 вересня 1943 року було домовлено провести Помісний Собор, — каже владика Ігор. — Обрати патріарха, відновити деякі церковні інституції, залишити діяти відкриті німецькою адміністрацією храми й монастирі, надати спецпайки й автомобілі для архієреїв, а також утворити совєтський аналог царського Синоду — Раду в справах Російської православної церкви, яку очолив майор НКВД Георгій Карпов». Тоді митрополита Сергія «з благословіння» Йосипа Сталіна зробили патріархом.
Новiтнi розколи
Тим часом стався новий розкол. 27—28 травня 1992 року в Харкові відбувся напівтаємний «собор». «Згідно з українським законодавством, про Собор потрібно було повідомити владу. Однак організатори заходу завірили, що це просто нарада. А під обід оголосили, що це Собор, і прийняли рішення, — каже Сергій Здіорук. — Рішення незаконне, бо владика Філарет, хоч і вийшов з-під московської юрисдикції, але мав пожиттєву грамоту, що без його відома не мали права збирати Собор». Рішення Харківського «собору» виправдовував Сергій Головатий, мовляв, воно «законне з юридичної точки зору».
І сьогодні безліч політичних і психологічних проблем гніздяться в українському суспільстві через те, що духовний простір країни надміру «прочісується» зовсім не духовними структурами.
