Покаяння полягає не тільки в сповіданні гріховних діл, але й у прагненні звільнитися від першопричини гріховного стану - пристрасті. Важливо бачити й сповідати свої гріхи ділом, словом, думкою. Але для зцілення душі від гріховної недуги обмежуватися покаянням в окремих гріховних учинках далеко не достатньо. Вести боротьбу тільки із гріхами, що виявляються у вчинках, так само безуспішно, як зрізувати бур'янисту траву, що з'являється на городі, замість того щоб виривати її з коренем і викидати.

 Корінь усякого гріха – пристрасть. Святі отці вирізняють вісім головних пристрастей, найменування яких у більшості подвижників однакове: обжерливість, любодіяння, сріблолюбство, гнів, сум, зневіра, марнославство й гордість. Головні пристрасті не випадково розташовуються саме в такому порядку: між пристрастями існує внутрішній зв'язок. «Злі пристрасті й нечестя не тільки вводяться одна через іншу, але й подібні одна до інших», - учить свт. Григорій Палама. Цей перелік не вичерпує всіх існуючих у грішному світі пристрастей. Але до перерахованих головних вад може бути зведений кожен жагучий порух людської душі.

 Отці-подвижники дають поради щодо лікування пристрастей - і загальні, і для кожної пристрасті окремо. Перший крок до лікування пристрасті полягає в тому, щоб, визнавши її гріховність і смертельність, усвідомити себе самого причетним до цієї пристрасті, духовно хворим і таким, що потребує зцілення. Другим кроком повинен бути праведний гнів на саму пристрасть. Для того Творець і вклав у нас здатність гніватися, щоб направляти це почуття на гріхи свої, на пристрасті й на диявола, але аж ніяк не на наших ближніх, не на ворогів, не на тих, що ненавидять нас... Цими засобами пристрасть буває ослаблена, але не вбита зовсім. Боротьба із пристрастю не може бути легкою й короткою. І головний засіб у цій боротьбі – молитва до Господа про допомогу в нашій битві за зцілення. Потім потрібно боротися і з самими проявами пристрасті, утримуватися від цих проявів: гріховних думок, слів, учинків і діл. Ведучи боротьбу проти пристрасті, проти гріховного налаштування, потрібно неодмінно піклуватися й про насадження в душі чесноти, протилежної цій пристрасті. Розмаїтість всіх можливих гріховних станів і проявів людської душі нескінченна, тому говорячи про лікування їх, аж ніяк не маємо мети вичерпати всі засоби, а вказуємо лише на головні, тому що нескінченне також розмаїття людських характерів, положень і настроїв. У кожному конкретному випадку потрібно діяти за порадою духівника, який знає й наші зовнішні обставини, і внутрішнє влаштування душі.

Вісім головних пристрастей

(за свт. Ігнатієм Брянчаніновим)

 1. Обжерливість: Об'їдання, пияцтво, недотримання й розрішення постів, таємноїдство, ласощі, усяке порушення помірності. Неправильне й зайве люблення плоті, її життя й спокою, із чого складається самолюбство, від якого - незберігання вірності Богові, Церкві, чесноті й людям.

 2. Любодіяння (блуд): Блудне розпалення, блудні відчуття й пожадання тіла, блудні відчуття й пожадання душі й серця, прийняття нечистих помислів, бесіда з ними, тішення ними, бажання їх, затримання в них. Блудні мріяння й полони. Неуважність почуттів, особливо дотику, у чому зухвалість, що нищить всі чесноти. Лихослів'я й читання хтивих книг. Гріхи блудні природні: блуд і перелюб. Гріхи протиприродні.

 3. Сріблолюбство: Любов до грошей (пристрасть до грошей) і взагалі до майна рухомого й нерухомого. Бажання збагатитися. Міркування про засоби до збагачення. Мрії про багатство. Побоювання старості, ненавмисної вбогості, хворобливості, вигнання. Скнарість, користолюбство, невір'я Богові, ненадія на Його промисел. Пристрасність або хвороблива надмірна любов до різних тлінних предметів, що позбавляє душу волі. Захоплення суєтними турботами. Любов до подарунків. Присвоєння чужого. Хабарництво. Жорстокосердість до злиденних братій і до всіх нужденних. Злодійство. Розбій.

 4. Гнів: Запальність, прийняття гнівних помислів; мрії про помсту; збурювання серця люттю, потьмарення нею розуму: непристойний лемент, суперечка, лайливі, жорстокі й гострі слова, вигуки, штовхання, убивство. Злопам'ятність, ненависть, ворожнеча, помста, наклеп, осуд, збурювання й образа ближнього.

 5. Сум: Прикрість, туга, відсікання надії на Бога, сумнів у обітницях Божих, невдячність Богові за все, що трапляється, малодушність, нетерплячість, несамодокоряння, образа на ближнього, ремство, зречення від хреста, накладеного Богом, спроба зійти з нього.

 6. Зневіра: Лінощі до всякої доброї справи, особливо до молитви. Залишення церковного й домашнього молитовного правила. Залишення безперестанної молитви й корисного для душі читання. Неуважність і поспішність у молитві. Нехтування, неблагоговіння. Ледарство. Зайве заспокоєння сном, лежанням і всякого роду розніженням. Постійний перехід з місця на місце. Марнослів'я. Жарти. Залишення поклонів та інших подвигів тілесних. Забуття своїх гріхів. Забуття заповідей Христових. Недбальство (про спасіння). Позбавлення страху Божого. Жорстокість. Нечуття. Розпач.

 7. Марнославство: Шукання слави людської. Хвастощі. Бажання й шукання земних почестей. Пристрасть до гарної одежі, речей. Увага до краси свого обличчя, приємності голосу та інших якостей тіла. Пристрасть до наук і мистецтв світу цього, шукання успіху в них для придбання тимчасової, земної слави. Сором сповідати гріхи свої, приховування їх перед людьми й отцем духовним. Лукавство. Самовиправдання. Заперечення. Лицемірство. Неправда. Лестощі. Людинодогоджання. Заздрість. Приниження ближнього. Мінливість настрою. Удавання. Безсовісність. Вдача й життя бісівські.

 8. Гордість: Презирство ближнього. Віддання собі переваги над усіма. Зухвалість. Затьмарення, дебелість розуму й серця, пониження їх до земного. Огуда. Невір'я. Принадність. Непокора Закону Божому й Церкві. Чинення по своїй плотській волі. Читання книг єретичних, розпусних і суєтних. Непокора владі. Гостре насміхання. Залишення наслідування Христа смиренністю й мовчанням. Втрата простоти. Втрата любові до Бога й ближнього. Помилкова філософія. Єресь. Безбожництво. Неуцтво. Смерть душі.

Чесноти, протилежні восьми головним гріховним пристрастям

 1. Помірність: Утримання від зайвого вживання їжі й пиття, особливо від надмірного уживання вина. Точне зберігання постів, установлених Церквою. Приборкання плоті помірним і постійно однаковим уживанням їжі, від чого починають слабшати взагалі всі пристрасті, а особливо самолюбство, що складається в беззаперечній любові до плоті, її життя й спокою.

 2. Цнотливість: Відхилення від усякого роду блудних справ. Відхилення від хтивих бесід і читання, від проголошення кепських, хтивих, двозначних слів. Зберігання почуттів, особливо зору й слуху, а ще більше дотику. Скромність. Відкидання думок і мрій блудних. Мовчання. Безмовність. Служіння хворим і калікам. Спогад про смерть і пекло. Початок цнотливості – непокірний до блудних помислів і мріянь розум; досконалість цнотливості - чистота, що бачить Бога.

 3. Відмова бід збагачення: Задоволення лиш необхідним для себе. Ненависть до розкоші. Милосердя до жебраків. Любов до вбогості євангельської. Надія на промисел Божий. Виконання Христових заповідей. Спокій і воля духу. Безтурботність. М'якість серця.

 4. Лагідність: Відхилення від гнівливих помислів і від збурювання серця люттю. Терпіння. Наслідування Христа, що призиває учня Свого на хрест. Мир сердечний. Тиша розуму. Твердість і мужність християнські. Нечутливість до образ. Незлобність.

 5. Блаженний плач: Відчуття падіння, притаманного всім людям, і власної вбогості душевної. Нарікання на них. Плач розуму. Болісне розчулення серця. Легкість совісті, благодатна розрада й радість. Надія на милосердя Боже. Віддяка Богові в скорботах, покірне їх перенесення від бачення безлічі гріхів своїх. Готовність терпіти їх. Очищення розуму. Полегшення від пристрастей. Бажання молитви, самоти, слухняності, смиренності, сповідання гріхів своїх.

 6. Тверезість: Ретельність до всякої доброї справи. Неліниве виконання церковного й домашнього молитовного правила. Увага при молитві. Ретельне спостереження за всіма ділами, словами й думками своїми. Крайня недовіра до себе. Безперестанне перебування в молитві й Слові Божому. Благоговіння. Постійне пильнування над собою. Зберігання себе від довгого сну, розніженості, марнослів'я, жартів і гострих слів. Любов до нічних пильнувань, поклонів та інших подвигів, що подають бадьорість душі. Залишення дому не інакше, як через нестатки. Спогад про вічні блага, бажання й очікування їх.

 7. Смиренність: Страх Божий. Відчуття його при молитві. Острах зникнути й перетворитися в ніщо, який народжується при особливо чистій молитві, коли особливо сильно відчуваються присутність і велич Божі. Глибоке пізнання своєї незначності. Зміна погляду на ближніх, при якому вони без усякого примусу видаються смиренному кращими від нього у всіх відношеннях. Простодушність від живої віри. Ненависть до похвали людської. Постійне звинувачення й докір собі. Правота й прямота. Безпристрасність. Мертвість до всього. Розчулення. Пізнання таїнства, затаєного в хресті Христовому. Бажання розіпнути себе світові й пристрастям, прагнення до цього розп'яття. Сприйняття вбогості духовної. Відкидання премудрості земної, як непотрібної для неба. Презирство до всього, що в людей високе, але мерзота перед Богом (Лк. 16,15). Залишення самовиправдання. Мовчання перед ображаючими, котрому навчає Євангеліє. Відкидання всіх власних міркувань і прийняття розуму євангельського. Смиренномудрість, або духовне міркування. Свідома у всьому слухняність Церкві.

 8. Любов: Зміна під час молитви страху Божого на любов Божу. Вірність Господу, яка доводиться постійним відкиданням усякого гріховного помислу й відчуття. Несказанний, солодкий потяг усієї людини любов'ю до Господа Ісуса Христа й до Пресвятої Трійці. Бачення у ближніх образу Божого й Христа; перевага, що виникає від цього - духовне бачення перед собою всіх ближніх і побожне шанування їх у Господі. Братня любов до ближніх, чиста, до усіх рівна, відсторонена, радісна, полум'яніюча однаково до друзів і ворогів. Замилування в молитві й любов розуму, серця й усього тіла. Несказанна насолода радістю духовною. Захоплення духовне. Бездіяльність тілесних почуттів при молитві. Мовчання розуму. Просвіта розуму й серця. Молитовна сила, що перемагає гріх. Мир Христовий. Відступ від всіх пристрастей. Поглинання всіх роздумувань розумом Христовим, що перевершує все. Неміч гріховних помислів, що не можуть зобразитися в розумі. Насолода й достаток розрад при скорботах. Бачення влаштувань людських доль. Глибина смиренності й низька про себе думка... Кінець нескінченний!

  Про вісім пристрастей

(бесіда архимандрита Рафаїла (Кареліна)

 Св. Іоан Ліствичник пише про те, що гріх бере початок в людській душі від помисла (думки). Святі отці називають демона великим живописцем: він пропонує нам спочатку картину гріха через помисел. Це так званий прилог; душа людини може відкинути його або прийняти. Якщо вона відкинула гріховний помисел - то перемогла, якщо затрималась в нечистій думці - то душа її поєдналась з помислом. Далі виникає погодження з помислом – це рішучість виконати гріховну справу. Потім підключаються наші почуття, і гріх стає пристрастю: людина шукає можливості для гріха, уявляє і обмірковує як вчинити гріх. Тоді, коли гріхопадіння вже відбулося, то гріх, повторюючись раз за разом, переходить в звичку, а звичка, вкорінившись в людській душі, стає її другою природою. Легше всього перемогти гріх, коли він ще в помислі, - як легше вирвати молоду рослину, ніж дерево, яке пустило корені глибоко в землю.

Перша духовна язва, від якої гниє і тліє наша душа – догоджання череву (обжерливість). Черевоугодник не здатний ні до чого духовного. В давні часи казали: «Людина повинна їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти». Черевоугодник схожий на похідну кухню, в якій безперервно вариться їжа, яка безперервно димить і чадить. Черевоугодник не може звести свій розум до неба, як товстий птах не може злетіти. Черевоугодник увесь перевтілився в плоть. Саме догоджання череву поділяється на ряд пристрастей: біснування черева - це невситиме бажання будь-якої їжі. Св. Іоан Ліствичник говорить: «Черевоугодник готовий пожерти всі житниці Єгипту та випити весь Ніл! Біснування черева – це брехня черева, котре, будучи насиченим, кричить: я ще голодне!» Другий різновид череводогоджання – ласування, тобто бажання ласої та вишуканої їжі. Далі – прийняття їжі потайки, коло череводогоджання поєднане з марнославством: людина показує себе при людях стриманою, а наодинці – об’їдається. Ще до череводогоджання відноситься споживання їжі, яка шкодить здоров’ю. Свт. Василій Великий говорить: «Їжа повинна укріплювати тіло, а не викликати хворобу». Святі Отці також вчать нас споживати їжу благоговійно, пам’ятаючи, що послана нам їжа – дар Божий. Вони забороняють під час споживання їжі пусті розмови, сміх, жарти і, особливо, осудження. Християнин повинен приймати їжу з благоговінням і дякувати за неї Господу. Для перемоги над череводогоджанням св. Іоан Ліствичник радить перед трапезою від усього серця помолитись Богу і, приймаючи їжу, не забувати, що надійде час, коли саме наше тіло буде їжою для хробаків, й розмірковувати про те, як Господь на Хресті скуштував жовч і оцет. Похоть пияцтва є різновидом череводогоджання. Це одна із найбільш згубних для нашого православного народу духовних хвороб. Пияцтво є сестрою розпусти і взагалі всіх злочинів. Переважно віддаються пияцтву або ті, що сповнені блудної пристрасті, якій у тверезому стані віддатися не можуть, або, ще частіше - одержимі незадоволеним честолюбством чи озлобленням на своє невдале життя, або ті, яких мучить злість і заздрість. Ці пристрасті збільшують хворобливий стан душі, і людина часто попадає в ганебний полон запоїв, не в змозі втриматися від них, навіть якщо вже зненавиділа свій порок і просить Бога й людей навчити позбутися від нього. Зцілення від цієї пристрасті часом видається безнадійним. Але немає нічого неможливого в Бога. Для зцілення цієї пристрасті необхідний подвиг, довгий і тяжкий шлях і смиренне благання перед Отцем Небесним, залишивши Якого по свавіллю й непокорі, людина впала у тяжкі лиха, уподібнившись блудному синові в Євангельській притчі. З юності ж потрібно зберігати себе від вина, вести життя тверезе, стримане.

Друга язва, друга пристрасть – це блуд. Св. Іоан Ліствичник пише: «Хто хоче вгасити блуд, не перемігши череводогоджання, той подібний до людини, котра прагне загасити вогонь, кидаючи в нього солому». Гріхи блудні караються Богом страшними хворобами й спричиняють багато інших лих: руйнування сімей, самогубства, дітовбивства, знищення плоду, що прирівнюється до дітовбивства. Останній злочин тепер став модним, і більшість не розуміють ваги цього гріха, але це анітрохи не применшує вини його звершувачів. Щоб позбутися цих гріхів, пастирі Церкви настійно радять, насамперед, неодмінно приходити до сповіді. Багато хто соромиться сповідати ці гріхи, але, поки християнин (або християнка) не висповідає свого падіння, він буде знову й знову повертатися до нього й поступово впаде у повний відчай, або, навпаки, безсоромність і безбожництво. Як перемогти блуд? Авва Іоан радить: «Треба полюбити приниження, пити поругання й наклепи як цілющий, очищуючий напій; необхідно у всьому мати смирення – і всередині, в серці, і ззовні, в одежі своїй та в спілкуванні з людьми». Далі він радить віддалятись від усіляких приводів до спокуси: «Перемога над цією пристрастю є втеча. Як людина, яка стоїть поряд з прірвою, може впасти від першого ж поштовха, так може впасти в цей гидкий гріх людина, яка проявила необережність. А якщо людина далеко стоїть від прірви, то, хоч би і тягнули її до неї, вона ще може кликати на допомогу, може схопитись за кущі та дерева і втриматись».

Третя язва душевна – гнів. Ми гніваємось, коли не виконуються наші бажання. Тому, щоби перемогти гнів, треба зробитись безпристрасним, не віддавати серця нічому земному й мирському. Гнів поділяється на декілька різновидів. По-перше, ярість. Ярий – значить вогняний, це нестримний гнів, котрий підкоряє людину настільки, що вона поводиться як безумна. Другий вид гніву – злопам’ятність, коли людина довго пам’ятає образи, - це самий страшний і небезпечний вид гніву, людське серце ніби стає лігвом прихованих в темряві змій. Молитва злопам’ятного не буває почута Богом. Інші види гніву – ненависть, образливість, надмірна підозрілість, коли людина у всьому вбачає чиїсь підступи проти себе, в кожному слові – осуд, натяки й глузування; тоді людина стає схожою на бомбу, заряджену грязюкою, достатньо необережно пройти мимо, щоб ця бомба розірвалась і всіх облила смердючим брудом. Про боротьбу з гнівом св. Іоан Ліствичник пише: «По-перше, коли в серці кипить гнів, то не вступай ні в які розмови і пояснення; необхідно спочатку приборкати гнів в серці; а до цього моменту перемога – мовчання». Далі він радить пригадати про чесноти людини, на яку ми гніваємось, тому що в момент гніву нам здається, що ця людина є осередком усякого зла та пороку. Згадаймо про її благодіяння для нас, згадаймо про всі її добрі справи і в той же час пригадаєм собі наші гріхи, і тоді гнів ущухне. Далі святі Отці радять, перш ніж що-небудь сказати, декілька разів подумки прочитати молитву. Якщо ти не можеш змовчати, а повинен відповісти, то спочатку прочитай Ісусову молитву в серці декілька раз, а тоді відповідай. Отже, перемога над гнівом – це, перш за все перемога над язиком. Другий етап: боротьба з гнівними помислами. Найбільш дієвий, хоча й гіркий при першому прийомі, лік проти гніву й дратівливості - це просити прощення після сварки. Гірким буває він, але гірким тільки для людей гордих. І якщо він здається настільки нестерпним, то це викриває в людині іншу тяжку хворобу - гординю.

Четверта пристрасть – сріблолюбство. Св. Іоан Ліствичник пише, що сріблолюбство – це втрата надії на Бога. Апостол Павло називає сріблолюбство таємним ідолопоклонництвом (Кол. 3,5). Сріблолюбство поділяється на: скупість, коли людині легше відрубати власну руку, ніж віддати щось їй приналежне; жадібність – скупість, поєднана з жагою надбання; любов до матеріальних речей і тому подібне. Часто люди складають гроші, кажучи, що вони це роблять для того, щоб мати можливість допомогти іншим. Але це не так: частіш за все людина, коли наскладає грошей, стає бездушною і безсердечною навіть до найближчих родичів і друзів. Життя сріблолюбця – це суцільна скорбота, тому що він – раб жорстокого господаря, але і смерть його – відплата за ідолопоклонництво, за служіння багатству. Часто сріблолюбець вмирає смертю без покаяння, несподіваною, наглою смертю. Це – нагорода тим, хто зробив багатство своїм кумиром, хто перетворив своє серце – обитель Духа Святого – в гаманець для зберігання грошей. Коли людина віддалась сріблолюбству, в ній інколи, на перший погляд, завмирають інші пристрасті. Але це не тому, що вона стала вище них, а тому, що віддалась одній – найлютішій! Пристрасть ця лікується милостинею й добродійністю.

З сріблолюбством і гнівом приходить пристрасть суму. Необхідно відрізняти сум покаяння, коли людина сумує через гріхи свої, коли після покаяння отримує радість прощення і очищення від чорного пристрасного суму: перший сум розчинений надією, другий - ніби смерть раніше смерті. Такий сум походить від надмірної відданості людини усьому земному. Вона шукає в житті того, що це життя їй дати не може. Вона шукає щастя, і все, що намагається зробити людина сама, на її очах весь час руйнується як картковий будиночок. Вона шукає стабільності, але все змінюється на землі, все тече, щезаючи в невситимій пащі смерті. Людина шукає спокою, але навколо неї сум’яття, немов розбурхане море. Вона хоче спертися на друзів, а зустрічає невірність і егоїзм, вона щось планує, але наштовхується на нескінченні перепони; не здійснені бажання повертаються, як хвилі раз за разом… Щоби перемогти демона суму, необхідно перемогти відданість земним, видимим речам. «Хто переміг користолюбство, той переміг сум», - пишуть святі Отці. Сум переходить в ще більшу пристрасть – зневіру. Людина, переможена зневірою, схожа на пораненого зацькованого звіра, котрий вже не чекає на спасіння. Зневіра – це відкидання Божої допомоги, це ненависть до людей. Зневіреній людині життя видається злим та пустим жартом. Їй ввижається, що вона потрапила в якусь темну яму, з якої немає виходу. Вселенна здається їй бездушним механізмом, котрий хоче розчавити її, як нікчемну порошинку. В навколишньому вона бачить не премудрість Божу, а якийсь чорний безлад. Кінець зневіри – це відчай та боротьба проти Бога, коли людина відкидає самий Промисел Божий про себе. Святі Отці радять в приступах зневіри голосно, чітко читати Ісусову молитву або співати псалми, тому що псалми наділені таємною силою відганяти демонів. Зневірений повинен висповідати всі свої гріхи, починаючи з дитинства. А самий головний засіб проти зневіри – це послух: «Послушник не знає зневіри, він завжди радісний».

Сьома пристрасть – марнославство, коли людина безперервно прагне похвали людей, невситимо бажає пити цей брудний напій. Така людина стає артистом чеснот, тобто веде благочестиве життя про людське око, грає в це життя, як актор на сцені. Марнославні думки є часто й у побожних і смиренних серцем людей, навіть при їхніх богоугодних справах. У цих випадках потрібно продовжувати робити корисні справи, а за помисли марнославства, що вриваються в душу, картати себе й чинити їм опір. Як деякі хижі рослини, обплітаючи стовбур дерева, висмоктують з нього всі соки, так марнославство спустошує людину. Як змія нектар квітів перетворює в отруту, так і марнославство всі чесноти перетворює в недоліки. Чим боротися з марнославством? Мовчанням вуст, простотою в спілкуванні, в одежі і в їжі. Свої добрі справи людина повинна звершувати таємно. Подвижники кажуть: «Чесноти, про які довідався світ, втратили свою ціну, вони перестають бути чеснотами». Дух неправди, диявол, - він там, де марнославство і «помпа» - зовнішній блиск, зовнішня пишність. Марнославний подвижник за життя підпадає під владу цієї помпи, але смерть відкриває правду – біля могили марнославця буває порожньо, пам’ять про нього не приваблює до себе серця людей.

Восьма по рахунку пристрасть, але перша по своїй згубності і лютості – гордість. Гордість потрясла небеса, гордість Ангела перетворила в демона, гордість вигнала наших прабатьків з раю і дала нам в насліддя скорботи й страждання. Гордість перетворила землю в потоки і моря сліз і крові. Вона – восьма з пристрастей, але більша за всі сім, разом узяті. Гріх гордині в більшості сучасних людей є їхнім постійним станом і за гріх зовсім не вважається, а йменується «почуттям власної гідності», «честю» і т.д. Різновид гордості - духовна гординя, на відміну від марнославства не женеться за людською похвалою й славою. Ця гординя - більш тонке й більш небезпечне почуття: людина настільки впевнена у своїй гідності, що й не бажає шукати людської похвали. Гордість духовна проявляється у звеличуванні себе над іншими. Щоб побороти цю пристрасть, треба при всякому її прояві нагадувати собі про свої численні гріхи й пристрасті. Особливо важливо примушувати себе просити прощення, покірно переносити покарання. Тісно пов’язана з гордістю заздрість. Це одна з найстрашніших бід, від якої страждає людський рід. «Заздрістю диявола ввійшла у світ смерть» (Прем. 2,24). Заздрість поєднується звичайно із ще більш огидним почуттям - зловтіхи - і пов'язана з іншою якою-небудь пристрастю: марнославства, або користолюбства, або честолюбства. Спрямована ж вона буває проти іншої людини - свого суперника у відповідних до цих пристрастей зверненнях. Щоб перебороти заздрість, треба противитися не тільки їй самій, але, насамперед, тим себелюбним головним пристрастям своєї душі, з яких вона народжується. Якщо придушиш у собі честолюбство, то не будеш заздрити товаришеві, який добився більшого успіху, ніж ти; якщо ти не грошолюбний, то не будеш заздрити розбагатілому сусідові і т.д. Допущена в душу пристрасть заздрості, якщо й стала сама предметом святого гніву й боротьби з нею, все-таки часто продовжує проявлятись у вигляді прикрого, недоброзичливого почуття й навіть впливає на погляди людини, примушуючи її тлумачити в недобру сторону всі вчинки й слова свого недоброзичливця або ж того ближнього, котрому вона заздрить. Така неправда, нечесність думки - ганебне явище, християнин повинен себе зупиняти на будь-якому бажанні або внутрішньому спонуканні пристрасно відгукнутися про ближнього по заздрості або по злості, а не по правді. У цьому ж буде полягати й боротьба проти пристрасті заздрості, що харчується злісними вчинками проти суперника. Не одержуючи такої їжі, сама пристрасть поступово завмирає.

Назад до ЗМІСТУ