На цій ілюстрації ми бачимо обличчя людини, яка одним оком легковажно споглядає навколо себе, а друге її око спляче. У серці цієї людини залишилось дуже мало знаків страждань Ісуса Христа, вогники благодаті пригасли, зоря віри померкла та втратила свій блиск. Це все означає, що коли людина збайдужіє й охолоне у своїй вірі, тобто не пильнує в молитві, а споглядає все більше й більше на марноти цього світу, починає насолоджуватися й мати уподобання в розкошах світу та життєвій писі, – тоді вона, природно, все менше й менше роздумує про страждання Спасителя, усе рідше й рідше споглядає на розп’ятого Сина Божого, як на початок і кінець своєї віри, – і тому поступово втрачає Його зі свого серця. Внаслідок цього починає гаснути промінь побожності, любов до Ісуса холоне, благодать Господня відходить, віра у Спасителя байдужіє й завмирає – стає темно, холодно, сухо й сумно в серці такої людини. Вона стає лінивою і сумнів переслідує її душу. І що ж опісля стається з такою людиною?

Світ, що представлений тут зі стилетом (ножем), пробивається знов до серця. Людина незабаром починає любити світ, бо в ній немає сили віри, відваги, світла й любові до Бога та ближнього. Крім цього відступники від Бога постійно бояться погрози світу цього, що зводить їх своїми принадами й підлесливістю.

У такому стані диявол тріумфально знову повертається до серця й тягне за собою силою попередніх гидких звірів. Йому це легко вдається, бо на зворотному шляху до серця він не зустрів ніякої варти й ніякого спротиву. Збайдужіла людина перестала молитися, залюбки оминала найменшу боротьбу з гріхом, і таким чином наражала себе на кожному кроці на страшну небезпеку.

Благодать Христова, зображена у вигляді ангела, фактично намагається відігнати диявола. Проте, якщо людина через гріх сама відчиняє двері свого серця сатані, не охороняє себе й не пильнує в молитві, як також не співпрацює своєю непохитною вірою з благодаттю Божою, то тоді їй годі допомогти. До її серця втискається гріх, а через гріх – диявол. Цього стосуються слова Ісуса Христа, Який заохочує нас, щоб

ми молилися й пильнували, щоб не впасти в спокусу. Нам потрібно безперестанно молитись. Молитва – це душа християнського життя. У кого молитва згасає, там завмирає все добре. Молитва – це духовне дихання. Де вона ослабне чи припиниться, там перестає жевріти віра та святе життя для Бога. Саме тоді, коли ми спимо й не пильнуємо, приходить ворог людських душ і без жодних труднощів робить свою руйнуючу місію – сіє кукіль між пшеницею.

Нестережене й неозброєне серце стоїть відкрите для гріха, диявола, і для його брудного загону. Тому нехай ніколи не відступають із віруючих сердець свята сторожа, тобто молитва, внутрішня побожність і постійне споглядання очима віри на розп’ятого Ісуса Христа. Нехай віруючі люди ніколи не погружаються в духовний сон, щоб нічого нечистого не прокралося до серця й не опоганило його, бо інакше Бог знищить його. “Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою, знаючи, що такі самі страждання трапляються і з вашими браттями у світі” (1 Пет. 5, 8-9). “Тому, хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти” (1 Кор. 10, 12).

Тієї оборонної зброї, про яку так яскраво говорить апостол Павло в Посланні до ефесян, ми не сміємо ніколи скласти, “бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних. Для цього прийміть повну зброю Божу, щоб ви змогли протистояти в день злий і, все подолавши, вистояти. Отже, станьте, підперезавши стегна ваші істиною, і зодягнувшись у броню праведності, і взувши ноги в готовність благовістити мир; а понад усе візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого” (Еф. 6, 12-16).

Отож, віра завжди повинна бути жива й непохитна. А любов незмінна. Це може бути тільки тоді, коли ми не будемо зводити зору нашого серця з Ісуса Христа і Його страждань, а з другого боку відречемось від світу і його принад. Тобто ми повинні зачинити наше серце, щоб до нього не могли дістатися спокусники гріха.

Віра втратить усю свою силу, ясність і життєздатність, а любов охолоне, якщо основа, на якій вона базується, тобто розп’ятий Ісус Христос, вийде з нашого серця. Тому повсякчасно перебуваймо в Бозі, даймо простір у нашому серці для дій Святого Духа, думаймо про небесне й вічне, надіймося на ласку Божу, віддаймо себе на жертву живу, приємну Богові, як розумне наше служіння.

Господи, Ти перевірив і пізнав мене. Ти здалека знаєш моє серце. Ти знаєш кволість і непоміркованість мого серця, яке так легко холоне в любові до Тебе та слабне у вірі. Ти знаєш мою схильність до гріха та світу. Ти знаєш, як я боюся всякої праці на Твоїй ниві, виснаження й правдивого самозречення. Ти знаєш, як тяжко мені стояти на сторожі мого серця. Благаю Тебе, Небесний Отче, зміцни мене, оживи мене, утримай мене в постійній вірності Тобі, бо без Тебе я нічого не можу зробити.

Не відштовхуй мене й не відвертай руки Своєї від мене, Боже спасіння мого. Я не зможу перебувати в Тобі, якщо Ти не будеш тримати мене Своєю ласкавою отцівською рукою. Нехай же Твоє світло ніколи не згасне в мені, любов до Тебе не остигне, надія на Твою ласку не захитається й віра не збайдужіє.

Повсякчасно наділяй мене силою й бажанням перебувати в молитві, даруй мені радість спасіння й витривалість ніколи не зводити очей мого серця з Тебе. Допоможи мені глибше збагнути значення Твоїх страждань і відверни мої очі, щоб вони більше не мали уподобання в цьому світі. Амінь.

О Господи, коли б на муки

Твої весь час я споглядав,

Й до Тебе і душу, і серце, і руки

З любов’ю завжди простягав!

Коли б в крові перед собою

Твій образ бачив я всі дні,

І знав, якою Ти ціною

Спасіння вічне дав мені?

Коли б я розумів і вірив,

Що Ти за мене так страждав,

Тоді б життя на службу щиру

Тобі назавжди б я віддав.

Тоді б щодня та щохвилини

Благав би я, щоб Ти в руках

Мене тримав до домовини

Й не дав ходити у гріхах.

Назад до ЗМІСТУ